Стівен Кінг - Кинь палити!, Стівен Кінг

Пробираючись крізь натовп, Маккенн пішов до ескалаторів. Моррісон узяв картку, повагавшися, поклав її до свого гаманця й тут же про неї забув.

Картка випала з гаманця через місяць на прилавок іншого бару. Того дня він рано звільнився й відразу після обіду зайшов випити. Справи в агентстві “Мортон” були погані. Можна сказати — нікудишні.

Моррісон дав Генрі десять доларів за віскі, підняв і перечитав картку. 46-та вулиця — лише за два квартали. Стояв прохолодний сонячний день жовтня, і, може, просто для сміху…

Коли Генрі приніс решту, він допив віскі й пішов.

Корпорація “Квіттерз” містилася в новому будинку, де місячна орендна плата за службову площу була, мабуть, близькою до річної зарплати Моррісона. З довідника у вестибюлі виходило, що кімнати корпорації займають увесь поверх, а це означало гроші. Великі гроші.

Прямо з ліфта він потрапив до фойє з розкішним килимом на підлозі, а звідти до вишукано умебльованої приймальні, з широкого вікна якої було видно людський мурашник на вулиці внизу. На стільцях біля стін, устромивши погляди в журнали, сиділи троє чоловіків і одна жінка. З виду, всі вони були діловими людьми. Моррісон підійшов до столу.

— Це мені дав приятель, — сказав він, подаючи картку секретарці. — Гадаю, колишній ваш вихованець.

Вона усміхнулась і вклала в друкарську машинку анкету.

— Ваше прізвище, сер?

— Річард Моррісон.

Клац-клац-клац. Між іншим, майже нечутні клац машинки фірми ІБМ.

— Ваша адреса?

— Провулок Мейпл, 29, Клінтон, Нью-Йорк.

— Ви одружені?

— Так.

— Діти у вас є?

— Один син. — Він подумав про Елвіна й трохи спохмурнів. Правильніше було б не “один”, а “половина”. Його син був розумово відсталий і перебував у спеціальній школі в штаті Нью-Джерсі.

— Хто вам порадив до нас звернутися,містере Моррісон?

— Давній шкільний товариш Джеймз Маккенн.

— Добре. Зачекайте, будь ласка. Сьогодні у нас дуже завантажений день.

— Гаразд.

Моррісон сів між жінкою у строгому синьому костюмі та молодиком з короткими модними баками, одягненим у піджак з тканини в ялинку, й дістав сигарети, але, побачивши, що попільничок немає, сунув їх знову до кишені.

Нічого. Він потерпить до кінця цієї комедії й запалить, коли йтиме звідси. Може, навіть натрусить попелу на темно-бордові ворсисті килими, якщо його примусять довго чекати, а тим часом почав гортати примірники “Тайму”.

Покликали його за чверть години — після жінки в синьому костюмі. Він нестерпно хотів палити. Чоловік, який прийшов після нього, дістав портсигар, клацнувши, відкрив його, побачив, що немає попільничок і, як здалося Моррісону, з дещо винуватим виглядом знову сховав його. Від цього Моррісону трохи полегшало.

— Містере Моррісон, пройдіть, будь ласка, — усміхнувшись до нього, сказала секретарка.

Крізь двері, що були у неї за спиною, Моррісон потрапив до освітленого прихованими світильниками коридору. Кремезний чоловік, чиє сиве волосся виглядало фальшивим, потис йому руку, привітно усміхнувся й сказав:

— Ідіть за мною, містере Моррісон.

Він повів Моррісона повз зачинені двері, на яких не було ні табличок, ні номерів, і, пройшовши приблизно половину коридору, відімкнув одні з них ключем. Вони зайшли до невеликої кімнати, стіни якої були обшиті корковими панелями. Єдиними меблями тут були стіл і біля нього два стільці, по одному з кожного боку. Коротка зелена фіранка закривала, як потім виявилося, прямокутне віконце. Ліворуч від Моррісона на стіні висів портрет високого сивого чоловіка з аркушем паперу в руці. Моррісону він когось віддалено нагадував.

— Мене звати Вай Донатті, — сказав кремезний чоловік. — Якщо вирішите мати з нами справу, я буду відповідальний за ваше лікування.

— Радий познайомитися, — сказав Моррісон. Йому дуже хотілося палити.

— Сідайте, будь ласка.

Донатті поклав на стіл анкету, заповнену секретаркою, дістав із шухляди аркуш з якимось текстом, подивився Моррісону прямо у вічі й запитав:

— Ви бажаєте кинути палити?

Моррісон прочистив горло, поклав ногу на ногу й намагався дати якусь ухильну відповідь, але нічого не міг придумати.

— Так, — відповів він.

— Ви це підпишете? — подав Донатті аркуш Моррісону. Той побіжно переглянув текст. “Зобов’язуюся не розголошувати методи й техніку і так далі, і так далі…”

— Звичайно.

Донатті подав йому перо. Моррісон написав своє прізвище й розписався. Донатті розписався нижче. Тієї ж миті аркуш зник у шухляді столу. Моррісон, усміхнувшись, подумав, що дав іще одну обіцянку. Він давав їх і раніше. Одного разу витримав цілих два дні.

— Чудово, — сказав Донатті. — Ми не набридаємо тут пропагандою, містере Моррісон, нас не цікавлять стан здоров’я, витрати чи суспільний стан клієнта. Нас не цікавить, чому ви бажаєте кинути палити. Ми прагматики.

— Зрозуміло, — непевно кинув Моррісон.

— Ми не користуємося ніякими ліками, не наймаємо людей Дейла Карнегі вас повчати, не рекомендуємо ніякої спеціальної дієти, не приймаємо ніякої винагороди, аж поки ви утримаєтеся від паління протягом одного року.

— Боже мій! — вирвалось у Моррісона.

— Містер Маккенн не говорив вам цього?

— Ні.

— До речі, як він себе почуває? Як ідуть його справи?

— У нього все гаразд.

— Чудово. Відмінно. А зараз… лише кілька запитань, містер Моррісон. Вони дещо особисті, але я запевняю вас, що ваші відповіді будуть триматися у найсуворішій таємниці.

— Що вас цікавить?

— Як звати вашу дружину?

— Люсінда Моррісон. Дівоче прізвище Рамсей.

— Ви її кохаєте?