Олександр Павлович Бердник - Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник

возрадуються: «Це доказ того, що людина — суспільна тварина!» Навпаки, це доводить, що в основі всіх життєвих проявів — одна й та ж сутність, Що віддзеркалює т є, що оточує її, тобто вона може проявитися (самопроявитися) відповідно до наявності динамічних творчих можливостей, накопичених духом людства, а також і своєю пробудженістю.

Уявіть собі, що актор, котрий грає Гамлета чи короля Ліра або козацького гетьмана, зненацька забув, що він такий-то актор, що він людина XX віку. І забули про це всі інші актори, глядачі, довколишні тварини і стихійні сили. Миттю міняється реальність, час, космос...

Мені часто марилися дивні видіння та сни. Вони були не випадкові, а послідовні, логічні, спадкоємні. В дитинстві такі видіння пропливали, мов хмаринки літньої днини, не залишаючи сліду на небі свідомості, а пізніше, — нагромаджуючись, творили грозові тучі роздумів, спричинялися до блискавиць мислення й осяяння. Ще пізніше моя супутниця і другиня, незалежно від мене, бачила аналогічне видіння. Така тотожність вразила мене, співставляючи химерні враження різних психік, ми реконструювали нетутешню реальність, котра передувала всій видимій та відомій Ойкумені нашого людства.

Було так...

* * *
Хто сидить у театральній залі, Хто царює чи вмира на сцені, Ось актори п’єсу одіграли, І пустіє світова арена...
Ті, що вмерли, з сміхом воскресають, Глядачі оцінюють їх драму, Разом чаші повні піднімають, Думою гуляють над віками...
Це і є Велика Гра Природи В п’єсі чи трагічній, чи веселій... Кожен раз — єдина нагорода: Інший лик, подоба і оселя...

Ми жили в світі, який не можна було б назвати планетою, тобто кулею речовини, що пливе поміж іншими кулями, зорями, сонцями. Це була якась багатомірна, всеохопна реальність — радісна й гармонійна. Те, що нині ми називаємо квітами, птахами, метеликами, тваринами, зорями, хмаринами, грозами, різними людьми, народами, — було, існувало, динамічно перепліталося в єдиному буттєвому потоці, але жодне явище не відокремлювалося. Все було у всьому!

Безжурна радість зростання, пізнання, пошуку і знаходження. Всі ми були дітьми іскристого потоку буттєвості. І всі відали, що наша світлиця — вічність.

У просторі не було Сонця — кожен був Сонцем, всяка істота самопромінилася, хвилями сяйва вливаючись до буття всіх інших форм та виявів. І знали ми, що є в нас Батько, Вітець — ласкавий і мудрий Дух Життя. І є в нього подруга, котра з’являлася невідомо звідки і так же раптово зникала невідомо куди. Вона тішила нас незбагненними видіннями, розкидаючи у просторі чаклунський плащ, запалювала вдалині іскристі зорі, показувала заманливі краєвиди та події, що бентежили свідомість і хвилювали наші серця.

Майже неможливо нинішніми словами передати враження від реалій того світу. Проте суть не в тому. Сталося так, що Вітець залишив нашу буттєву світлицю, а опікуном стала його подруга. Ми страхалися цього, бо знали, що вона зла й лиховісна. А Батько — не знав.

Довгий час я дивувався: чому в моїх видіннях (і у видіннях моєї супутниці) присутній такий парадокс: надкосмічна істота, господар цілого вселенського регіону — наш Вітець — не відав про злобність і підступність своєї стихійної подруги?

Пізніше прийшло розуміння: завершене Добро й Правда позбавлені можливості відчувати те, що ми розуміємо як зло й обман. Саме такими якостями володіє Вітець. Ми не були завершені, ми були дітьми, тому бачили, відчували лукавство таємничої жінки, на волю якої нас залишили...

І ось тоді, коли нас було залишено на її волю, проявився у повній силі обман Вселенської Відьми. Чому я так її називаю? Тому що вона справді відала, знала, вміла. І це відання, поєднане з цілковитою відсутністю всіляких етичних, моральних чи чуттєвих засторог, надавало втіленому злу характеру космічного чаклунства, відьомства, як це розуміли наші батьки й прадіди.

Спочатку ми, діти, були приємно вражені: Відьма виявилася чудовою нянькою й наставницею. Вона оповідала нам захоплюючі казки та легенди, і в тих розмаїтих історіях мерехтіла багата реальність, якої ми не відали: пошуки правди, герці між носіями зла й добра, кохання і зрада, смерть і воскресіння, жива й мертва вода та безліч інших найхимерніших пригод у мислимих та немислимих світах.

Пізніше, коли Відьма нас повністю полонила своїм умінням вигадливості й розважання, настала катастрофічна розв’язка. Наставниця запропонувала дітям ввійти в течію тих казок, що нам подобалися, ввійти в образи, які кожному були близькі й рідні. Ми радісно згодилися. Відьма повела нас до втаємниченого складу за межами Батьківського Краю, показала дивовижне зборище розмаїтих масок, личин, убрань, тілесних футлярів. Запропонувала одягати ті личини, що кожному до вподоби. Я пам’ятаю, що обрав лик і долю наймолодшого сина в сім’ї, котрого всі вважають дурником, але якому доводиться визволяти полонених братів і сестер. Моя подруга обрала подобу Золушки-Попелюшки. Як тільки діти натягли на себе машкари й подоби, як одразу ж почали жити у казці, вигаданій Відьмою, тобто у тій реальності, що існує донині...

І ще один спогад: кожен з нас відчув безповоротність нашого вибору, його вселенський характер, жах і трагедійність. Ми повністю стали полоненими чужих сил, чужого світу, чужих ідеалів та ідей...

Останній погляд із спіралі падіння, погляд через ліве плече: краєвид Батьківського Краю зморщувався, тріскався, рвався на дрібні шматки, ніби картина під нещадними руками злочинця. А з тих шматків формувалися зорі, планети, сонця, дерева, форми предметів, гори та ріки, хмари й дощі, океани та храми, владики та їхні армії, оратаї в полі й в’язниці, де знемагали й вмирали колишні діти, що забули, навіки забули своє недавнє гармонійне минуле...

Грати роль у Світовій П’єсі, проте не забувати, хто т и, — чи можливо вирішити таке завдання?

Чи