Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

на смерть, натомість ти дала життя й надії.

Наче раб слухняний, рушу в мандри, в розшуки і в дії».

Витязь мовив ще: «О сонце, бога сонячне створіння,-

Ти сузір'я всі скоряєш словом владного веління.

Недостойний я такого, щедро сланого, проміння.

Світить сяєво ласкаве на троянд моїх цвітіння».

Поклялися обопільно і свою ствердили віру,-

їхні душі звеселіли, почали розмову щиру.

Серце змучене юнацьке лиш тепер зазнало миру.

З губ, як біла блискавиця, сміх блискоче потаймиру.

Сіли поруч, милувались, все забувши в ці хвилини,

І очей агати стрілись, і знизались уст рубіни.

Він сказав: «На тебе глянуть - божевілля для людини.

Твій вогонь палає, серце ж попеліє від огнини».

Він пішов, нестерпні муки відчуваючи в розстанні,

Оглядавсь назад безумно, погляд кинувши останній.

Квітку щік, лиця кристали росять сльози ненастанні.

Серце з серцем поріднилось - поклялися у коханні.

Шепотів: «В розлуці рано на троянду ляже тлін.

Мов рубін, допіру сяяв - став жовтіший за бурштин.

У розлуці ж довгій, дальній, що робитиму один?

Це - закон, щоб для коханки йшов коханий на загин».

Ліг на ложе, слізьми росить він обличчя осяйне,

Плаче, хилиться, тріпоче - так тополю вітер гне;

Задрімає, в сні побачить, що кохана промайне,-

Затремтить з тяжкої муки, тужно й голосно гукне.

Став ревнивий у розлуці, людям він не довіря,-

Впали сльози на троянди, на лице богатиря.

Він прокинувсь, тільки в небі змеркла ранішня зоря,-

Одягнувся і поїхав, щоб побачити царя.

До царя послав еджіба, найвірнішого із слуг:

«До моєї мови, царю, приверни ласкаво слух -

Вся земля тобі покірна, владен меч твій, владен дух;

Понесу я вість про тебе по державах всіх навкруг.

Недругів б'ючи у битвах, я пройду крізь гони й гони,

Тінатін прославлю всюди, всі здолаю перепони,

Звеселю покірних, знищу невпокорених загони,

Присилатиму дарунки, часто слатиму поклони».

Цар потішився цим дуже і звелів йому ректи:

«Леву личить не зрікатись воєн, бранної мети,-

Дух твій мужній вимагає сам такої тяготи.

Вирушай же, хоч і тяжко, що від нас відходиш ти!»

Увійшов, вклонився витязь і сказав ось так йому:

«Похвалу царя надмірну я покірливо сприйму.

Може, бог мені осяє дальньої дороги тьму,-

Знов тоді я, з волі бога, ваші ноги обійму!»

Пригорнути Автанділа цар простер старечі руки -

Обіймає щиро вчитель учня, гідного науки.

Витязь встав, пішов із зали. Був цей день їм -

днем розлуки. Ростеван, сумирний, мудрий, гірко плакав од розпуки.

Витязь вирушив сміливо у незнану даль шляхів,

їхав двадцять день, з'єднавши з млою ночі світло днів;

Вищих повелінь скрижалі всесвіт перед ним розкрив.

Тінатін згадавши, серцем витязь палко пломенів.

Він в маєток свій приїхав - йде назустріч люду здвиг,

І несуть йому дарунки натовпи вельмож значних;

Хто побачив Автанділа - радість сяяла для тих,-

Та, збираючись в мандрівку, він баритися не міг.

Володів він містом дужим. Між узгір був той осад,

Кам'яна, міцна твердиня проти вражих чвар і звад.

Автанділ там веселився, полював три дні підряд,

Та й покликав Шермадіна, щоб спитать його порад.

Вже раніш про Шермадіна наша повість річ вела,-

З паном раб зростав укупі, знав усі його діла,

Та не знав іще, що витязь од любовних мук пала,-

Лиш тепер йому розкрита тайна владаря була.

Витязь мовив: «Шермадіне, це мені й сказати встид,-

Ти ж бо вірником найближчим був мені багато літ,

А проте не знав нічого, що тяжкий терпів я гніт.

Нині ж з волі володарки знов мені розкрився світ!

В Тінатін я закохався, і коханням був забитий,

І з нарцисів ллялись сльози на троянд померзлі квіти.

Тільки зараз таємниці не схотів я затаїти,

Бо її слова впоїли щастям дух мій сумовитий.

Так вона мені звеліла: «Юнака, що десь ізник,

Розшукай, і, як вернешся,- стану я твоя навік.

Будеш ти, ніхто інакше,- мій коханий чоловік!»

Слово це на рани серця полилось мов справжній лік.

Так, по-перше, владареві появлю я службу сталу,

Бо коритися цареві личить вірному васалу,

А, по-друге, ця красуня серце визволить од палу,-

Випроби зламать не можуть мужа волю витривалу.

Поміж всіх панів і хлопів ми з тобою - ближчі друзі,

Тож послухай же, благаю, радцю мій в усякій тузі:

Доки буду я блукати - будь за владаря в окрузі,

Бо твоїй лиш довіряю я і мудрості, й потузі.

Над підданцями, над військом ти правуй, твердий і чулий,

Шли таких гінців до двору, щоб почути все сягнули,

Шли дарунки їм коштовні, шли за мене їм цидули,

Щоб відсутності моєї владарі і не відчули!

Будь такий, як я, завзятий і до ловів, і до бою,

Жди мене три