Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

роки, тайну зберігаючи святою!

Як вернуся,- цвіт алое ще засяє красотою,

Не вернусь,- тужи невтішно, вболівай і плач за мною.

Лиш тоді печальну звістку владареві надішліть.

Про мою пишіть загибель, про мою останню мить;

Напишіть: його недоля - доля людських всіх порідь,-

І скарби роздайте бідним: срібло, золото і мідь.

Послужи іще ревніше, як буття кінчу я бренне,-

Не забудь про мене зразу, про моє життя шалене,

Все зроби, як я благаю, помолись тоді за мене,

Пригадай дитинство наше, по-хлопчачи навіжене!»

Шермадін почув цю мову - душу геть журба роздерла,

Із очей гарячі сльози заструміли, наче перла. Він сказав:

«Ідеш - і радість у моєму серці вмерла. Ти не спинишся,

та нащо дав мені владарські берла?

Чи я зможу замість тебе владувати непохитно?

Чи маєтками твоїми зможу правити пожитно?

Хай земля б мене приспала, ніж тебе пустить самітно,-

Тож візьми мене з собою мандрувати кругосвітно».

Витязь відповів: «Послухай річ мою без лжі і кпини:

Як блукає десь коханець,- прагне він до самотини.

Без труда не дістаються людям дорогі перлини.

Спис нехай простромить груди віроламної людини!

Хто, крім тебе, ще оцінить пристрасть, в мене забуялу?

Хто! крім тебе, може дати раду і наказ васалу?

Зміцнюй тверджі прикордонні, стримуй ворогів навалу.

Добрий бог - мене, можливо, не віддасть він на поталу.

Нарівні біда потрапить і одну людину, й сотні.

Оборонять сили неба - не страшні путі самотні.

Не вернусь я за три роки,- вдягнеш одяги скорботні,

Дам указа, що над краєм ти владуєш відсьогодні».

ГРАМОТА АВТАНДІЛА ДО ЙОГО ПІДДАНЦІВ

Склав листа: «Мої підданці, добрі радці, вірні учні,

З нами в справах одностайні, з нами в битвах нерозлучні,

Наших слів ви - вірні тіні, наших дум ви - слуги влучні,

Прочитайте ж, всі зібравшись, письмена ці власноручні.

Хай почують всі, що пише охоронець супокою:

Ось пишу слова напутні я вам власною рукою,-

На короткий час рушаю, знехтувавши тут гульбою,

Склавши клопіт про поживу лиш на лука з тятивою.

Пильні справи кличуть. Отже, з батьківщини я відходжу

І в своїх самітних мандрах цілий рік пробути можу,

А тому я всіх благаю, хлопа, воїна й вельможу:

Доки я вернуся, будьте царству за міцну сторожу.

Над усім народом владу я лишаю Шермадіну

Доти, докіль не вернуся, чи десь в мандрах не загину.

Хай він сяє наче сонце, щоб ваш цвіт не відав тліну,

Хай, як віск, розтопить чвару, непокори й зла причину.

Вам відомо, що його я шанував, як сина й брата,-

Він стає за Автанділа понад вами владувати.

Загримить до бою сполох - буде він, як я, завзятий.

Не вернуся ж - плачте ревно, одягніть жалобні шати».

Склавши так в листі пораду, ніжномовну і сувору,

Взявши черес, повний злота, закінчив роботу спору

І сказав: «Я верхи сяду лиш на полі коло бору,

Де війська мої збирались». Тої ж миті рушив з двору.

Він звелів: «Ідіть од мене, не дозволю йти нікому!»

І лишився самотою, відпустивши всіх додому,

Повернув коня й погнався по чагарнику густому.

Тінатін згадає тільки - порина душа в судому.

Геть од війська віддалився, мчав крізь поле й оболоні.

Хто з людей його здоліє наздогнати у погоні?

Чи береженого богом наженуть мечі та коні?

Лиш тяжку журбу за нею ніс, як рану, він у лоні.

Закінчивши лови, пана почали шукати люди,

Та ніде не відшукали одчайдушного заблуди.

Засмутилося вояцтво, туга сповнила їм груди,-

Обходили, обшукали кінно й пішо всі усюди.

«Як не ти - кого ще, леве, настановить бог над нами?»

Скрізь питали, скрізь шукали, пошалівши від нестями,-

Не дізнались, де він їхав та якими сторонами,

І все військо, зажурившись, заливалося сльозами.

Шермадін, вельмож зібравши, Автанділове послання

Прочитав, як то веліла воля владаря остання.

Це почувши, всі стогнали від великого страждання,

Побивалися невтішно, помарніли від ридання.

Всі сказали: «Світ без нього видається за оману.

Тільки ти прийняти годен честь намісницького сану.

Визнаєм, слухняні й вірні, владу ми, тобі надану!»

І йому, слузі й васалу, всі вклонились, наче пану.

ПРО ТЕ, ЯК АВТАНДІЛ ШУКАВ ТАРІЕЛА

Мудрий Езрос в «Діоносі» свідчить так про людські долі:

«Годні жалощів троянди, вкриті інеєм, схололі».

Годен жалощів і витязь, поставніший від тополі,

Що вітчизну залишає, самотою їде в полі.

Автанділ промчав те поле за чотири перегони,

В край чужий в'їздить, минає він Аравії кордони;

З Тінатін розставшись, в тузі серце витязя холоне:

«Був би з нею - не ридав би, на життя б не слав прокльони».