Наталія Довгопол - Прокляте небо

брудна – із голови до литок, а її панські обновки були схожі на дрантя волоцюги.

Панич не спішився, але й із місця не рушив, притримуючи свого жеребця. Він мовчки спостерігав, як Євка витирає з очей бруд і спльовує просто Івану під ноги. Лише коли вона, ледь перебираючи ногами, попленталася додому, він повільно пустив коня за нею.

Так і йшли, аж до повороту до Євчиної хати – вона попереду, а він верхи позаду. Там, на розі, дівчина повернулася до Іллі й тихо сказала, уперше зазирнувши йому в вічі:

– Далі не треба. Я сама.

Ілля кивнув, не зводячи погляду з Євки. Його обличчя так і лишалося незворушним, тож неможливо було збагнути, про що він думає.

– Може, подякуєш? – нарешті сказав він, розвертаючи коня.

– Я… – знітилася Євка, опускаючи очі та не знаючи, про яку саме вдячність ідеться.

Чи має вона тепер відплатити тим, чим зазвичай розплачуються жінки? Вона потопталася на місці й несміло запитала:

– Як ти хочеш, щоб я тобі віддячила, паничу?

– Пф, – пирхнув він, раптом усміхаючись. – Можеш по-польськи, можеш на латині. Здається, сказати «дякую» зовсім не важко.

– Д-дякую, – коротко відповіла дівчина, кланяючись, але всміхнутися у відповідь так і не змогла.

Їй було соромно. І за свої ниці думки щодо Іллі, і за те, що він бачив її принижену. Але хіба не щодня панич спостерігає, як панночка знущається над нею? Яка тоді вже різниця?

До ранку одяг не висох, і Євка дістала зі скрині свою стару сорочку, плахту та свитку. Аж чує, як матір її знову проклинає.

– Гляди, що через тебе накоїли! – вона вхопила Євку за шию й поволокла до вікна.

Хатні віконниці були обмащені кізяками, а на білій стіні хати вимальовувався величезний прутень.

– Бісова дівка! Чого в тебе все, не як у людей? Бач, не схотілось їй на забаву йти! То хлопці самі прийшли й кізяками нам хату обмастили! Оце доки сором цей не змиєш, на службу свою не підеш!

– Але мамо! Мене панночка висіче, якщо спізнюся!

– Я сама тебе висічу, якщо зараз же це все не позмиваєш!

Сестри й братова загиготіли. Євці ж здалося, що світ перевернувся з ніг на голову, і вона вже не знала, хто в ньому свій, а хто чужий.

Євка взяла цебро й заходилася обмивати кізяки. Ніхто їй не допоміг, навіть Оленка, що без діла стояла на перелазі й перебирала свою довгу косу.

У палац Євка спізнилася, але панночка ще спала. Веселина лише відкрила рота, щоб насварити, але, побачивши тоскне обличчя Євки та її стару одежину, тільки мовчки відвела дівчину на кухню й насипала тарілку затірки зі шкварками.

– Сядь і поїж, – наказала вона. – Зараз знайду тобі щось перевдягнутися зі свого. Соромно…

– Це не мені має бути соромно! – не витримала Євка, гепаючись на лаву. – Хіба Господь не заповідав любити ближнього свого? Чому всі навколо ображають мене й думають, що це я вічно маю вибачатися, червоніти й дякувати? Я що, народилася під такою планетою нещасливою?

Веселина зупинилася на півкроці.

– Так, дитя, – суворо наказала вона. – Зараз ти спокійно поїси, я сама підніму панночку. А потім ми разом підемо до мене, знайдемо тобі якусь пристойну ганчірку одягти, і ти мені все розкажеш.

Невесела Веселина

Кімната Веселини була зовсім маленькою, але затишною. На підвіконні стояв букет польових квітів, а покривала й подушки рясніли вишивкою.

– О, якби я так вишивати вміла, то, може, мене мамка любила б, – мрійливо сказала Євка, із захопленням розглядаючи узори.

– Якби ти була моєю дитиною, – відповіла Веселина, навіть не глянувши на Євку, – то мені було б байдуже, чи здібна ти до вишивки, чи ні.

– Справді? – здивовано підвела на неї очі та. – Але всі навколо твердять, що я ні на що не здатна.

Веселина зітхнула. Вона сіла на ліжко й втомлено втерла кінчиком хустки лоб.

– Усі ми люди, усі здатні ламатися. І завжди є хтось, хто хоче випробувати нас на міцність. Отут, усередині нас, є кілочок – у когось він зроблений із глини, а в когось, як у тебе й у мене, – зі сталі. Але мій уже давно заіржавів…

Євка з подивом дивилася на цю кістляву й зморщену літами жінку, що завжди тримала спину прямо, ніби всередині неї й справді був стрижень. Ніби вона була створена для трону, а не для буденної метушні.

– Під час хрещення мені дали ім’я Василина. Та через мою радісну вдачу всі почали називати мене Веселиною, – раптом почала розповідати жінка.

Євка завмерла, навіть дихати перестала.

– Родом я з Литви, і потрапила на службу до батька нашого пана Вітовського. Він взяв мене як покоївку, а зрештою – і як коханку. Я була гарною – стрункою, із густою брунатною косою, високими ниточками брів… Та кохання швидко минуло, а я так і лишилася прислужувати в його сім’ї, виховуючи його дітей, а потім і онуків. Із того часу я більше не сміюся.

Жінка дістала якусь одежу, простягаючи Євці.

– Усе на тебе буде великувате, але ми трохи підшиємо й на сьогодні згодиться. А ось цю квітчасту хустку можеш лишити собі – мій тобі подарунок. Щоб ти не казала, що всі люди навколо злі.

Євка не могла вимовити й слова. Їй здалося, що вона відчуває біль Веселини десь там, усередині себе. Їй завжди важко давалися слова подяки – у їхній родини дякувати не було заведено. Тож вона просто підійшла до старенької й поцілувала її сухі, розперезані зморшками руки.

Мисливець

Того дня Євку відпустили раніше. Вона здогадувалася, що про це подбала Веселина. Була субота, тож замість уроків панські діти могли взятися за свої справи, і Марта весь день провела з матір’ю, ляльками й шитвом, тоді як брати з учителем поїхали верхи кудись у Боярку. Євка тішилась, що вдалося уникнути зустрічі з Іллею, бо почувалася б не зручно. Так само як вона не вміла бути вдячною, Євка не любила бути зобов’язаною.

Попрощавшись із челяддю, дівчина знову пішла лісом, через балку. Тут, серед хащів і лапатої папороті, вона почувалася щасливою. На пагорбі над річкою росла велика верба, уся покручена та вивернута з корінням. Таке дерево односельці називали кракотою або виворотнем. Казали, що під ним жив сам чорт. І хоч Євка чорта боялася, але дерево було таким розлогим і зручним, що гріх було не залізти. До того ж згори світ завжди здавався інакшим.

Дівчина довго сиділа, милуючись рівним плесом і призахідними променями, що вигравали