Наталія Довгопол - Прокляте небо

на її хвилях. Аж раптом побачила косулю, що прийшла до водопою. Струнка тварина з маленькими рогами й настовбиченими вухами уважно зогледілась довкола, але принишклу Євку на дереві не помітила. Вона повагом підійшла до води, усе ще сторожко зиркаючи своїми по-дитячому великими очима.

Раптом у повітрі пронеслась стріла, за нею друга, третя. Косуля впала на траву. Її очі благали про допомогу, але було вже запізно. До косулі підійшов хлопчик, на півголови від неї вищий. Вдягнутий він був у довгу чорну сорочку, яку носять татари, і сірі шаровари. Густе чорне волосся його було розтріпане, стирчало в усі боки й падало на очі, закриваючи від Євки його обличчя.

Від несподіванки дівчина тихенько скрикнула, ледь втримуючись на дереві. Юнак повернув на неї голову, і Євка розгледіла його красиве смагляве лице, тонкий ніс і розкосі чорні очі, що хижо дивилися в її бік.

Хлопець знову взявся за лук, і Євка миттю підняла руки над головою, мало не зриваючись із гілки. Її переляканий погляд переходив від мисливця до його здобичі. Євка вже не знала, кого їй було шкода більше – себе, якщо хлопець вирішить підстрелити її, чи бідну тварину.

Юнак лише скривився, стискаючи губи, і, повернувшись до косулі, випустив іще одну стрілу, щоб добити тварину.

– Господи! – викрикнула Євка з жахом. – Ти її убив!

Хлопець мовчки перевів погляд на юнку, підіймаючи вгору густу чорну брову.

– Це панський ліс! Тут не можна полювати! – випалила дівчина й пошкодувала, що не промовчала.

Але незнайомець лише вишкірився і, зваливши собі на спину тушу, щез у хащах.

Ранок понеділка починався, як звичайно.

– Наталко, піди шуліку від курчат нажени! Та щоб тобі провалитися, Олено, дитя, ти можеш вбиратися швидше?! Уже он Степанова з дочкою в поле пішла, а ми все ще в хаті ніжимося! Диви, усі білоручками, наче наша Дунька, станемо!

Закутана в хустку мати, кругла, наче калач, уже однією ногою стояла на перелазі.

– Оленко, донечко моя, це ж тобі замість Дуньки тепер череду гнати доводиться! – похитала головою Стешка, спостерігаючи, як Олена виганяє корову через ворота.

– Та відчепись ти вже від Дуньки, – не стерпів брат Максим. – Ти ж сама її в палац сторгувала, так чого тепер життя їй не даєш?

– Я сторгувала? Це я сторгувала?! Люди добрі, дивіться, хто на матір рідну голос підіймає! Наталко, та годі тобі баблятися вже, ніяк не наумивається вона! Скоро дірку в щоці протреш!

Євка стояла в самому кутку двору, під рясним кущем калини, і чистила свої черевики. На голову вона вже закрутила подаровану Веселиною хустку, і її думки були про те, які гарні мають бути червоні маки на зеленому тлі хустки.

Нехай собі лається. У неї ж всередині є сталевий кілочок. А його нелегко зламати.

Євка йшла по вулиці, милуючись сама собою. І свитка сиза з галунами, і спідниця строката, і запаска біла. Та й сама вона не така вже й страшна, як каже її мамка. Карі очі, довгі чорні вії й високі брови – усе на місці. А що зростом невелика та худюща – то їй лише тринадцять літ, ще буде час і грудям вирости, і стегнам.

Так дійшла вона до палацу, змахуючи з придорожніх кущів залишки ранкового туману.

– Дунько! Чи як тебе там, Євко, що ти плентаєшся? Хіба не знаєш, що вчора господар приїхав? – прикрикнула на неї Марія, місячи хліб на кухні.

– Не знаю… – байдуже знизала плечима Євка. – А що мені до того?

– Він усю челядь за сніданком збирає. Має про щось із нами говорити, – підморгнула Оксана. – Ну, чого стоїш соляним стовпом? Іди панночку будити!

Уся челядь і пахолки зібралися в обідній залі, вишикувавшись попід стіною. Євка вперше була тут і з цікавістю розглядала ліпнину на стелі й коштовні турецькі килими. Посеред зали стояв довгий стіл і дванадцять вишуканих дерев’яних стільців. Нарешті до зали зайшла панська родина: княгиня під руку з Іллею, Марта, Ярема та пан учитель. Вони сіли навколо столу, нічого не торкаючись до приходу пана Вітовського.

Як на зло, учитель сів спиною до Євки, а Ілля якраз навпроти неї. Кинувши на Євку байдужий погляд, він почав розмову з паном Орестом про історію Речі Посполитої. Ніби ненавмисно тарілка з пиріжками спорснула з-під його ліктя й дзвінко розбилася от підлогу.

– Євко, прибери, – кинув він.

Дівчина стисла зуби та кулаки. Вона відчула на собі погляди всіх присутніх. Хтось її жалів, хтось подумки сміявся. Веселина лишалась незворушною, як кам’яна статуя.

«То такою я маю стати, щоби вижити тут? – подумала Євка, відводячи погляд від Веселини. – Я так не хочу. Я так не буду. От побачите».

Вона мовчки принесла з кухні віник і совок і неспішно почала підмітати дрібні скалки з-під ніг панича, за одно обмітаючи підлогу полами своєї щойно випраної спідниці.

Ледь Євка встигла підвестися, як у світлицю зайшов сам пан – господар Антанас Вітовський. Зайшов не один – його рука лежала на плечі чорнявого хлопчини. Євка так і завмерла із совком у руці й відкритим ротом – той хлопчик був її суботнім знайомцем, безжалісним мисливцем із лісу.

Юнак теж її помітив. Щось блиснуло в його очах, і губа ледь-ледь підстрибнула вгору. Так шкіряться собаки та вовки. Хлопець стояв з прямою спиною й гордо піднятою головою, але Євка відчула, що він почувається тут чужинцем. Його гаптований золотом синій жупан пасував йому менше, ніж та чорна сорочка. У ньому він почувався, ніби в клітці, ніби сам був тією загнаною косулею.

– Це мій син – Амір Вітовський. Більшість із вас його вже знає. Відтепер він мешкатиме з нами в палаці. Це все. Можете розходитися.

Євка помітила, як щільно стиснулися губи княгині. Вона зробила над собою зусилля, щоб підвестися з-за столу й простягнути Аміру руку для поцілунку, але жодного слова видавити з себе так і не спромоглася.

Дівчина хотіла вже йти разом зі слугами, але голос пана її зупинив:

– А це ще хто? Новенька?

Розвернувшись, Євка низько вклонилася. Із віником, совком та зібраними з долівки пиріжками вона мала комічний вигляд. Діти засміялися.

– Це Євка, нова покоївка Марти, – зробивши над собою зусилля, нарешті вимовила пані Серафима.

– Євка? Маєш циганську кров? – запитав пан, сідаючи на чільне місце за столом.

– Ні, милостивий пане. Просто вродилася смаглява, – опустила очі долі дівчина.

Утім, їй вдалося краєм ока розгледіти господаря – він був високим, добре складеним, із довгими вусами й русими кучерями по плечі, на яких пробивалася