Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

після того, як гримнувся об землю, відтак біля його голови кружма літали бджоли, джмелі, а може, й ґедзі чи оси і всіляка інша нечисть. Але здолав сісти перед войовниче нашореною білоголовою, схрестивши по-турецькому ноги, і з величезним здивуванням удивлявсь у Симону.

— Слухай, — прожебонів він. — А хто ти така?

— Коли мене осідлував, як кобилу, то знав, хто я така? — немилосердно спитала Симона.

Князь Семен, дарма що такого високого звання, був усе-таки з русинського роду, як зазначено у вірші на його смерть, тому звичним рухом свого племені почухав потилицю, а тоді прорік:

— Знав я багато з вашого кодла. Але тебе, бачить Бог, не пригадую.

— Бо ти мене, коли ґвалтував, поставив навкарач, — немилосердно й без жодного сорому прорекла Симона.

— Що ж хочеш? — не міг через джмелів, ос, бджіл та ґедзів біля голови докумкатися Семен, від того аж чубом протрусив.

— Вийшла зустріти тебе, як свого господаря, — гордо сказала Симона, — щоб завести у свою хату і пригостити, чим Бог наділив, тоді вже напевне мене й пізнаєш.

— Ну що ж, за цим діло не стане, — легковажно сказав князь Семен і спробував, як умів, легко скочити на ноги. А що захитався, до нього підскочили два жевжики в прислужницьких ліберіях і з ярмулками на тім’ї, а ще із завертасним волоссям з маленькими, трохи підпиляними, а ще й посрібленими ріжками, і це посріблення, можливо, вчинила Діяна, яка дивилася за всім, що відбувалося, й реготала з утіхи серед неба круглою пательнею-мармизою, широко розтулюючи рота. Жевжики ж підхопили загулялого рицаря неоціненної печалі й блудія під пахви, як великого пана, бо великим паном він таки був, адже не хто, а князь, і хоча й Лико, та не липовий.

У хаті він застав затишненьку, лагідненьку, скромненьку, і трохи засоромлену, і привітненьку, а ще й усміхнену, із двома намальованими яблучками на щічках, бабуселечку, яка кудкудакнула, мов курка, котра перетворюється в півня, і повела ручкою, низько кланяючись, і тією ручкою з чорними нігтиками, ніби підмітаючи перед князевими ногами підлогу, відтак похопливо запрошувала до столу. І він не так сів, як упав на ослона й голосно видихнув із себе повітря.

— Але, по-моєму, — сказав він, трохи прийшовши до тями, — я сьогодні по горло напився і наївся, куди більше!

А це сказав тому, бо побачив стола, покритого убрусом, а на ньому наїдки й напої, а окремо слоїчка, низенького, окоренкуватого, затуленого білою шматиною, ще й перев’язаного червоною опаскою.

— Коли так, то й мак! — заквоктала бабусечка, тоді як Симона дивилася на Семена замерзлою темінню очей, і її обличчя анітрохи не розсурмилося. — Випий запіканочки, вона твою ситість прожене й погасить, і знову станеш голодний як вовк, бо вовком ти і є: і до їстива, і до питва, і до жіночих ласощів.

І вона розв’язала опаску на слоїку, змахнула полотняну затулу й налила до череп’яного поставця чогось густого, зеленого, жовтого і брунатного заразом, як це буває з листям восени.

Князь Семен недовірливо взяв поставця, покрутив у пальцях, сторожко понюхав, і його лице розпогодилося — пахло малмазією.

— Це малмазія і є, — сказала, ніби підслухавши гостя, баба Пуця.

— Гаразд! — мовив, ще більш прочумавшись, князь Лико. — І їсти, й пити у вас достатньо. А де жіночі ласощі? — і він засміявся, даючи знати, що жартує.

— А я тобі що, затірка? — люто сказала Симона. — І хіба вже не куштував мого сикеру?

У князя на хвилю завмерло обличчя, коли вдруге уважно, а водночас нетямковито розглядав Симону. І признав рацію: хоч вона, ця дівка, і схожа на сивуху з перцем, причому перцю того увіч передали, але й солодощів трохи до пійла доклали — це щоб трохи пригасити надмір гіркоти й печії. Але здивувався не від того. Річ у тім, що мав добру пам’ять на обличчя і вважав, що позапам'ятовував усіх, котрі зараз блукають у пітьмі ночі зі своїми бубонцями й довбишиками в них, хоча до них здебільшого приблуджував тоді, коли царює Діяна, а до деяких по тому часом і повертався, а ще краще запам’ятовував тих, на кого накладав око вдень. Однак цієї Симони не пам’ятав цілковито. І щоб прочистити собі пам'ять, у якій трапилася така порча, як прочищають димаря від сажі, вирішив таки влити в себе малмазії, що її налила баба. І та виявилася цілком такого ж смаку, якого зазнав, розглядаючи Симону. А ще йому здалося, що не рідина полилася в його горлянку та кишки, а холодна гадюка, яка спершу, влазячи, потерла й горло, а тоді й кишки терпужним тілом. Од цього очі славутнього воїна, а ще пияка й бабія вирячилися, скільки могли, подиха перехопило, а гадюка в його нутрі перетворилась у ножаку, що забилася йому до шлунка й розпанахала навпіл. І він схопився з-за столу, забувши про немічність та отухлість свою, та й кинувся туди, де мирно висіла очеретяна завіска замість дверей, а Симона, пильно за тим стежачи, раптом дико зареготала, очевидячки на гухи, і бухи, і грімці з трюканням, які почав нечемно видавати із себе бідолашний князь Семен. Баба ж Пуця при цьому блаженненько стояла, покірливо склавши на животику рученята з чорними нігтями, і її обличчя сяяло теплом і ласкою, водночас не забула тоненько гукнути вслід за Семеном, який аж занадто прудко вилітав із хатки:

— Коли опорожнишся, приходь, ми тебе зачекаємо. Тоді й поїси заново, і поп’єш.

Але ми, автор цього опусу й оповідач професор Микола Лико, осмислюючи цю історію, засумнівалися, що князь Семен ті запросини почув, був-бо заскочений іншим, нагальнішим клопотом…

Себастіян Кленович останньої сцени не подає, а завершує свою оповідь про чарівниць описом, як цап приніс заблуканого коханця (там він зветься Федором, а дівчина — Федорою), відтак скромно зазначає:

Що було далі, всі знають, про це наші музи не