Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

вікно, зашторене крепом, але з діркою посередині, власне, з двома — на кожне око. А з ніздрів сипалися іскри, з рота ж вряди-годи вибухали язики полум’я, відтак здавалося, ніби той цап облизувався. І, дивлячись на те страховисько, Симона, яка вже не лежала, а сиділа на ложі, відчула, що її коса стала сторч до стелі, як ріг. А її очі полізли з очниць, наче раки, а може, також рогом стали, тобто насадилися на тоненькі вістряки. Але це вона перелякалася так лишень назовні, в нутрі лишалася спокійна, навіть цікавенька, а так буває в усіх дівчат.

— Хе-хе, жахнулася, — сказала мирно баба Пуця. — Це добре, бо значить, що цей бісової матері син потужний. А такого нам треба, інакше твого обіясника не взяти.

І тут цап заговорив трубним голосом, а може, це так заговорила труба, в яку дув на чолі хоругви бісів трубач.

— Чого, володарко, покликала? — спитав цап.

— Хочу, — сказала баба тим голосом, який був у неї, коли стала чорна й висока, тобто чавунним, хоч сама в чорну й високу не перетворилася, — щоб пішов туди — не знаю куди, але де шаландається обіясник цієї дівки, який привів її в тяж. Йди, цапе, і розшукай нечестивця, а розшукавши, принеси на хребті «милий кохання тягар», щоб його ця любка знову могла пестити, як собі захоче, хоч той і капосник, і блудій, хай йому грець із перцем і пиріг з колючками! Але нічого лихого йому не роби, бо це вчинить йому Симона за моєю наукою. За годину щоб був тут! Ширяй! Оп-ля!..

Баба Пуця мала рацію, коли казала, що під час першого їхнього із Симоною чарування молодецький рицар неоціненної печалі князь Семен Лико змагався в лютому бою з татарами, вислідивши їхній чамбул, що розіклався кошем біля невеличкої річки зі здобутим ясиром. І тоді, коли з’явилась у небі Діяна, з диким гуком упав зі своїм загоном на той кіш, відтак почалася різня, в якій князь, як завше, був перший, найхоробріший і найуправніший. І тривав бій доти, доки чинилося в дворику баби Пуці чарування, отож поїсти йому Симониної каші із пшона та бобу, так дивно звареної, не довелося. Тільки якоїсь хвилі відчув, коли дістав вільгу від рицарського справунку, що його плоть затверділа. Але таке в нього часто траплялося в менті найвищого бойового піднесення (а насправді це сталося тоді, коли Симона доварила на своєму лоні кашу), тож, не розібравшись до ладу, наш молодецький рицар заволав щосили і знову кинувся туди, де кипіла січа. Коли ж усе закінчилося і князь Семен переконався, що ніхто з напасників не втік, розіслав довкіл стежі, які доти літали степом, доки йшла Симона вулицею додому. Зрештою під’їзди повернулися і зголосили князеві, що довкола ані душі. Відтак тоді, коли Симона корчилася, і крутилася, й переверталася на ложі, зітхала, плакала, тихенько скавуліла й відчувала те, що пізнає під катівськими тортурами його жертва, там, у степу, власне в ярку, розіклали багаття й почався бенкет на всю губу: вояки пили й горлали, набравшись, зрештою, так, що їхні животи невдовзі стали, як ті бубони, що ними мирного часу наділяв дівок, заразом і Симону, невгавучий рицар неоціненної печалі. Такого ж надутого живота мав і князь Лико, отож, п’яний і переїджений, устав од бенкету, щоб справити належну потребу. Стояв, похитуючись, під розлогим, засипаним зорями небом і тупо дивився, як до нього зловтішно посміхається Діяна (тієї хвилі здавалося, що вона не одна, а роздвоєна), адже і вона була жінка і співчуття до славетного рицаря не знала; притому добре відала, що має вчинитися далі, а може, вся ця вистава була її творення? Але князь Семен на її моргання не зважив, бувши зайнятий потрібнішим ділом, бо виливав із себе зайву воду, подзвонюючи елегійно струмком. А вода текла й текла й ніяк не могла витекти і вже утворила ручая, який, мов змій, повз між тирси-трави і зливався похилою площиною в ярок, прориваючи й невеликого жолобка. При цьому князь благувато всміхався, бо після переможних битов завжди ставав благуватий.

І тут він раптово стурбувався, від чого струмок, якого пусти од себе, раптово висяк. А сталося це тому, що князь раптом глянув під себе й побачив не тверду близьку землю, а віддалену й колихливу (власне, глибоко внизу простелявся залитий місячним промінням степ, який таки поколихувався), а себе — летячого в повітрі, аж вітер шпарко бив його в одну й другу щоку. І коли лапнув Семен те, на чому сидів, то пальці його ув’язли в густих кудлах, а ніздрі забив гострий цапиний дух, що трохи віддавав і його власного сечею. А ще уздрів два роги, ніби рогатку, що також мірно поколихувалися, і йому здалося, що сам він камінь, закладений до пращі, — отак і поніс його небесним шляхом посланий бабою Пуцею цап. І рицар неоціненної печалі, котрий і в найбільших січах, навіть коли над ним нависала ворожа шаблюка або біля вуха зі свистом пролітала стріла, ніколи не відав страху, тепер відчув, що тіло його стерпло й помалу дерев’яніє. А язик став мусянджовий, як било біля дзвона, а чуприна стояла сторчака — зовсім так само, як стриміла коса в Симони. Однак тут стирчав оселедець, що його на додачу до чуприни по-козацькому носив князь Лико, а руки почали зрадливо тремтіти; спершу хотів, а потім не знайшов у собі сили стрибнути з такої висоти на землю; ба схопився за цапові роги, як за правúло чи стерно, але хоч би скільки силився розвернути того струга, нічого з тих зусиль не виходило.

І тут з’явилися перші хати передмістя славного города Черкас, які князь безпохибно пізнав, адже недаремно був тутешнім підстаростою; відтак цап почав знижуватися, а коли торкнувся землі, потужно струснувся, як труситься після купання пес; і хоробрий воїн князь Семен Лико, дорогий карбункул та коштовне клем’я, пролетів, як черепаха з байки Езопа, котра знамірилася політати, і гепнувся під ноги Симони, яка стояла на приступці до своєї хатки, ніби грім, трохи розставивши ноги й міцно вбивши руки в боки.

— Налітався, обіяснику, бабію, чортова болячко, гаде несосвітенний, мерзотнику й негіднику, котолупе й розпуснику, бабовале і пузонадувачу?

Князь же Семен Лико ніяк не міг отямитися