Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Отож на бажання поета я, автор, погодивши з моїм інформатором, професором історії, і продовжив цю оповідь. А загалом учинив травестування не так, як І. Котляревський (бо той змінив вірші серйозні на бурлескні), а радше як Самійло Величко та С. Ставицький, котрі переклали вірші польського поета Самійла Твардовського на «історіяльний стиль», тобто прозовий, додаючи до того переказу немало й від себе чи з інших джерел, — цим методом я й покористувався.

Важко описати, що відчував (і що з ним діялося) князь Семен Лико, заживши малмазії баби Пуці; зрештою, мав дотримуватися естетичної міри, адже наслідок того споживання був цілком неестетичний, а милувань бридким не визнаю, хоч тепер на це з’явилася мода; правда, на щастя, вже минає. Вислід же цієї тортури ми знаємо, бо його зголошено передше: князь Семен Лико до чарівниць не повернувся й любасних солодощів від тієї, що не бажала бути затіркою, уже ніколи не зажив, бувши на першій стадії переможений немилосердними амазонками. Але до свого обійстя, що його мав у Черкасах, таки доплуганився, правда, з вельми частими й довгими зупинками, бо мусив вряди-годи приклякати в якомусь закутку, куди не заглядала срібним зором Діяна, і там затримувався, висвічуючи такими ж срібними, як і в Діяни, очима, і те світло болісно мерехкотіло. Отож останнім його подвигом стало те, що додому дістався, власне, до міських воріт, а вже тут його підхопили на руки вояки-сторожа і занесли до замку, бережно поклавши на ложе, на якому невдовзі він і випустив духа. Мову на ту пору майже втратив, але встиг чітко назвати своїх убійників. Відтак, щойно засвітало, слуги побігли до стражників, а ті швидко розшукали хату Симони (тут маленьке неузгодження: перед цим я писав, що князь Семен не міг згадати Симони, вона ж йому, як знаємо, не називалася, однак, гадаю, малмазія у якийсь містерійний спосіб просвітила пам’ять Семена Лика, бабу ж Пуцю в тодішніх Черкасах знали й діти, і довго її шукати не треба було). Дивно й те, що ані Симона, ні баба Пуця нікуди не тікали, а терпляче просиділи біля накритого столу, часом пригублюючи того чи того (правда, малмазії не торкаючись), й очікували на повернення заблуклого рицаря неоціненної печалі — там їх стражники й застали і, міцно зв’язавши руки, а на шию накинувши по-татарському аркани, погнали до секвестру, підбадьорюючи (щоб дорогою не длялись, бувши втомлені недіспаною ніччю) канчуками. І жоден цап чарівницям не допоміг (чи інший із їхнього підданства біс) — і то з простої причини: для того належало б учинити відповідного обряда, а умов і приладдя до того в секвестрі не мали. Факт той, що магістратський суд засудив їх без милосердя: Симону закопати живою, вклавши до ями міха із забитою сучкою, півнем та кажаном. Ці символи можна розтлумачити: пес (тобто сучка, адже жінку карали) визначав лиху людину, півень — горду думку, а кажан вважався носієм нещастя. Все було неомильно здійснене при здвизі людей поза містом, а на похованні землю зарівняли й притоптали, щоб і сліду не залишилося. Декрета читав сам війт, визначивши відповідного судового артикула, за яким відбувалася кара, а закопували міські служки. Це була незабутня в Черкасах подія, через що й потрапила до вищеназваного літопису, а в літописи записують речі важливі.

Щодо баби Пуці вирока покладено іншого, оскільки була головним дійовцем здійсненого вбивства, хоч, можливо, просто передала куті меду, адже сподівалася на повернення князя до їхнього із Симоною товариства. Отже, бабі, як і пророкувала щодо себе, відтяли руки й ноги, а тулуба повісили «за шийку», чи, як тоді казали, «покарали на горло». Так вона й провисіла для показу й постраху іншим якийсь час. По тому розпалили вогнище, відтак відрубані вуди з тулубом спалили, знову-таки при великому здвизі.

Але тут сталося таке, чого довго не могли забути присутні, і то тому, бо, як тільки найсильніше запалало багаття, всі уздріли бабу Пуцю в її білій одежі та личачках, з приставленими на місце руками й ногами, принаймні замахала, як крильцями, долоньками й піднялася над верхівкою полум’я, протанцювала на ньому бадьорого танця, а тоді без жодної мітли (бо де б вона збереглась у полум’ї) чи й коцюби (бо де б її наразі роздобула, хоч і горіло) подалась у льоти, як це роблять усі відьми, і ніхто з того не дивується.

Ця оповідь збереглася (це вже автор передає мову Миколі Лику) в одному манускрипті, який так і залишився недрукований, а я на нього випадково натрапив. На жаль, документ був такий пошкоджений, що зумів його відчитати лишень у загальних рисах, тому переказую, оминаючи частковості. Потім слід баби Пуці віднайшовся в житомирських актових книгах, отже, треба гадати, вона спокійно перелітала з Черкас до Житомира і при своїх заняттях, характер яких уже знаємо, там довгоденьствувала, адже була, як про неї говорили, таки невмируща. Її згадано у творах автора цього скрипту «Розсічене коло» і «Вулиця», тому і я, нащадок рицаря неоціненної печалі (а може, й не нащадок, а тільки носій того самого прізвища), передав цьому письменникові зібрані про таку сумну подію матеріяли. Він їх, треба признатися, певною мірою офантазував, отож хай розсудить і героїв цієї оповіді, і нас той, хто її повернув із небуття, Господь. Принаймні ймовірність історії, хай і вбраної у фантастичні тони, незаперечна.

Відтак я, автор, можу уявити насамкінець ще й таку картину. Десь там, глибоко в небі, людині з буйною уявою можна було б побачити точнісінько таку хатку, в якій жила Симона, де замість дверей була очеретяна заслона. І стояв там стіл, повний наїдків і напоїв. І зібралися біля того столу три мойри: Клото, Ляхесис та Атропос — три статечні жони: перша — з кужелем, друга — з терезами, а третя — із сувоєм папірусу, а ще й з ножицями — це була одна група з одного кінця того столу. З ближчого до дверей сиділи, одне супроти одного, князь Семен Лико і Симона, а на торці — баба Пуця. Усі наїдки й напої присунуто до них, тут вони й бенкетували; мойри ж у бенкеті участі не брали, зайняті іншими, нагальнішими справами.