Джефрі Тріз - Слідами змови

— Мабуть, у Шотландію…

Тем похитав головою.

— Вони й чекають на це. В Карлайл уже послано наказа затримати тебе, якщо ти там з'явишся. Це я знаю напевно.

— Але ж я можу піти навпростець через гори, минаючи Карлайл.

— Твій шлях перегородять великі ріки. Двадцять років тому я побував у тих краях.

Тобі доведеться долати їх бродом або шукати мостів. Тебе помітять, почнуться розмови про те, що в горах блукає хлопець.

— Ну що ж, я подолаю їх плавом, — сказав я.

— Навіть не пробуй — утопишся ні за цапову душу.

Його слова роздратували мене. Адже я плаваю не згірш за дорослих. Дехто думає, що коли я невеликий на зріст, то, значить, і не сильний. А я колись запливав на багато миль, купаючись у Дервентвотері.

— Не турбуйтеся за мене, містере Берні, — відмовив я. — Мабуть, краще не розповідати про свої плани. Якщо вас питатимуть за мене, вам не доведеться брехати.

Потому я з гідністю побажав йому доброго здоров'я і пішов геть. Мені зовсім не хотілось признаватися, що я й досі не маю ніяких планів. Отож я почав роздивлятися по базару, щоб знайти якогось заїжджого купця, що потребував меткого хлопця ходити коло коней. Я гадав, що мені легше буде вибратися з Пенріта, приставши до подорожньої компанії.

Та виявилося, що це нелегка справа. Я був поспитався одного чоловіка, але він послав мене під три чорти. Я спитав другого. Знову невдача. Третій відповів лагідніше:

— Ні, я справляюся сам. А якби мені був потрібний хлопець, то я б уже давно його взяв дорогою. Щодня не менше як десяток пропонують свої послуги. Від таких як ти одбою немає по всій країні. А де зараз знайдеш роботу? Послухай-но, хлопче, моєї поради та вертайся додому.

— Мені нікуди вертатися, — сказав. — Я сирота.

— Всі ви сироти, — зауважив купець і повернувся до пані панотцевої, що прицінювалася до шматка зеленого кендальського краму. Він, видно, мені не повірив.

Біля одного великого заїзду стояв огрядний чолов'яга в старому шоломі і вистукував у маленький барабан. Люди реготалися з цього видовища: барабанчик прекумедно підскакував на його величезному череві. За мить він спинився, озирнув усіх з добродушною усмішкою і заговорив. У нього був чудовий голос — лункий, наче дзвін. Хоч на майдані стояв тисячоголосий гамір, чути було кожнісіньке його слово.

Він оголосив, що до міста прибули славетні лондонські актори. Вони покажуть одну з найкращих у світі п'єс — «Трагічну історію короля Річарда Третього». П'єсу вибрано з особливої поваги до добрих громадян Пенріта. Адже лихий горбань-узурпатор мешкав колись в отому будинкові, що до нього можна докинути грудкою, а дужий чоловік може й доплюнути! То хіба ж пенрітські городяни не схочуть знову побачити справжнісінького Річарда Третього у виконанні лондонського актора, що грав перед самою королевою Єлизаветою? Адже разом з ним виступить уся лондонська трупа у супроводі барабанів, сурм та інших інструментів, як і належить. Дирекція не зважає ні на які витрати. Вхідна плата — одне пенні, а за місце на ослоні — ще одне пенні зверх вхідної плати. Вистава починається зараз у дворі заїзду.

Я один з перших віддав своє пенні.

Мені хотілося чимось розвіяти тугу за домівкою і страх перед смертю або в'язницею, що чигали на мене. Отож я зайшов у двір і віддав ще одне пенні за місце на ослоні, де я міг дати спочинок своєму стомленому тілу, а потім іще одне (яке нерозважливе марнотратство!) за кусок смаженої баранини на шпичці. Як приємно було знову зажити гарячої їжі!

Тим часом глядачі майже заповнили двір заїзду; люди товклися на галереях, що вели до спочивалень. Актори поставили опори і звели поміст у кінці подвір'я, всі ми скупчилися навколо нього, дехто з ослонами, але більшість навстоячки. Я саме доїв баранину і облизав з пальців лій, коли це враз несусвітний жах скував моє тіло.

З-під арки у двір заходив сер Філіп Мортон.

Він спинився, щоб заплатити пенні, і я побачив збоку його худе обличчя з гострою золотавою борідкою, відкопилену нижню губу, що промовисто свідчила про жорстоку вдачу цієї людини, і холодні сині очі, в яких світилося зухвальство.

— Нам, чоловіче, дайте місця на сцені. Що? Заборонено ставити ослони на сцені? Дурні у вас порядки! Ага, занадто тісно… Ну що ж, гаразд. — Він повернувся й махнув рукою в рукавиці на той куток двору, де сидів я. — В такому разі поставте два ослони он туди.

От я й попався!

З двору був один вихід, і біля нього стояв сер Філіп, що наказував принести вина. Я не міг пройти непомічений, але якби лишився на місці, він сів би майже поряд зі мною.

Я озирнувся, наче лисиця, що вскочила у пастку. Нараз мені спало на думку, що можна податися на галереї.

Якраз позад мене починалися сходи. Може, я виберуся на вулицю іншим виходом або принаймні сховаюся в якійсь кімнаті, поки закінчиться вистава?

Не гаючи часу, я схопився з ослона і шаснув угору сходами. На галереї було повно людей, що налаштувались дивитися п'єсу. З одного боку глядачі геть загатили прохід, навряд чи мені пощастило б швидко проштовхнутися крізь натовп, не викликавши ремства, — чого я дуже боявся. З другого боку людей було менше. В цю мить на сходах пролунав голос сера Філіпа:

— Згори краще видно, Роджере. До того ж оті драби пастухи не наступатимуть нам на ноги своїми колодками.

— Здаюся на твій розсуд, Філе.

Далі я не слухав — для мене й цього було досить. В кінці галереї видніли завішені двері, і я поспішився до них, наступаючи людям на п'яти і мимрячи пробачення.

— Гей ти, хлопче! — гукнув сер Філіп з верхніх східців. Він мене помітив. Я прожогом кинувся до дверей, заздалегідь виставивши руки, щоб одхилити завіси.

— Тримайте того хлопця! — загорлав