Джефрі Тріз - Слідами змови

Але жити в цій холодній похмурій коробці, мабуть, було не вельми приємно; до того ж вежа стояла високо в горах, далеко від доріг і людських осель, — не дивно, що сер Філіп її покинув і збудував собі зручніший дім.

Отож, як ви вже знаєте, я примандрував до Цитаделі, що її ми, хлопці, зробили на зразок тієї чотирикутної вежі. Я вважав, що зможу тут безпечно переночувати, бо люди в ті місця заходили дуже рідко.

Цілком природно, що в Цитаделі не сталося ніяких змін: все було точнісінько так, як три роки тому, коли ми відчули себе надто дорослими для таких ігор. Сотні дощів змили сліди наших вогнищ, але все інше лишилося на своєму місці. З найвищого «зубця» нашого муру ще й досі вищиряв зуби овечий череп — для нас він був головою запроданця, що вчинив державну зраду проти королеви, — а нижче, на кам'яній брилі, видніли наші ініціали, які, може, ледь помітно зблякли.

Мені треба було якнайшвидше вибратися з наших місць, де мене знали, й дістатися до Пенріта. Від Цитаделі до Пенріта навпростець було дванадцять миль, але звивиста дорога — досить безпечна, коли смеркне, — значно подовжувала цю відстань. За моїми підрахунками дорогою доведеться йти годин з п'ять. Спочивши в Цитаделі до півночі, я міг би рушити далі при місяці й увійти до міста саме в той час, як воно забуяє ранішнім життям.

Правду казати, я не дуже тішився в Цитаделі того довгого вечора. Невдовзі сонце сховалося за бескидами, що оточували озеро, але ще довго після того, як долина сповнилася похмурою тінню, я бачив його тепле щире сяйво на верхніх схилах гір Білий кінь та Південна. Для мене день начебто урвався. Проте ніч не надходила; мені почало здаватися, що вже ніколи не стемніє. Захід сонця тривав без кінця й краю. І коли я сумовито повечеряв м'ясом із хлібом, запивши холодною водою з потічка, то мені вже нічого було робити. Я прагнув якомога швидше йти далі, але не зважувався вирушати завидна.

Досі я ще ніколи не бував у Цитаделі сам, та ще й так пізно. Мені стало моторошно. Нарешті почало темніти, і, здавалося, мертва долина ожила. Скелі наче заворушилися. Нараз щось залопотіло над головою, ніби ударив грім, і в долині пролунав різкий протяжний крик, що луною відбився од навколишніх урвищ. Навіть потічок, який так дружньо мурмотів удень, нині зайшовся неприємним сміхом. Я б знехтував небезпекою і запалив вогнище, але в мене не було ні палива, ні вогню. Я спробував був задрімати, однак лежати було твердо, до того ж якби мені навіть дали набиту гусячим пухом перину, то й то я не склепив би очей від хвилювання.

Отож, коли, на мою думку, було десь біля одинадцятої — місяць ще не зійшов, і я не міг точно визначити час, — терпець мені урвався. Я взяв на плече свій клунок і навпомацки подався вгору долиною. Незабаром я зійшов на високу сідловину, що з'єднує гору Ваги з горою Південною. На щастя, я знав кожен дюйм цієї місцевості, і хоч двічі спіткнувся в пітьмі й упав, але втішав себе тим, що тут мені не загрожує небезпека скрутити в'язи. Скоро я почув унизу шум бурчака і, маючи його за дороговказ, швидко дійшов до пенрітської дороги, там де вона перетинає Глендермейкін.

Приємно було знову відчути під ногами втоптаний шлях, але поки я побачив на горбі червоні вежі Пенрітського замка, шлях почав мені здаватися аж надто твердим.

Пенріт — гарненьке містечко, в ньому кількасот мешканців, а що саме був базарний день, то тисячі людей простували вузенькими вуличками під фасадами будинків, що нависали аж на пішохід. Я дивувався, куди дінеться ця юрба разом з худобою, вівцями, верховими й паковими кіньми та хурами. Але діставшись до центру міста, я зауважив, що вузькі вулиці вливаються в просторі майдани, наче ріки в озеро, де місця вистачало всім. Місто було так сплановане, щоб захиститися від шотландських наскоків. Коли починалася війна, навколишні мешканці заганяли на майдани свої табуни й отари і, забарикадувавши вузькі вулиці, перетворювали місто в справжню фортецю.

Того дня ніхто не думав про небезпеку, і навіть я трохи розважився од своїх турбот серед веселого гармидеру.

На базарному майдані зібралися не лише фермери з своїм товаром і жінки, що розкладали яйця, масло й домашнього виробу тканини. Кого тут тільки не було! Смаглявий циган з обрізаними вухами, що вів на ланцюгу ведмедя, штукар, що ковтав шпаги, чоловік, котрий рвав хворі зуби (тим часом друзі міцно тримали пацієнта за руки), пара акробатів і десяток дурисвітів, що показували різні фокуси або продавали чудодійне зілля. Якийсь чолов'яга горлав щосили, сповіщаючи, що опівдні на рингу будуть цькувати бика, й запрошував усіх, хто хоче, приводити своїх псів. Тільки я став до нього дослухатися, коли це хтось торкнув мене за плече:

— Здоров був, Пітере!

Я жахнувся і аж підскочив од несподіванки. Це був Тем Берні з Мангрісдейла. Він мене добряче налякав, бо я не чекав, що зустріну тут когось знайомого. Наші всі ходили на базар до Кезіка.

Старий, очевидячки, знав усе. В його сірих очах блиснула усмішка, і він приклав до губів дебелого пальця.

— Не бійся, мій хлопчику! Я нікому нічого не скажу. Але виявляється, Пітере, — захихотів він, — ти кепсько кидаєш камінці. Чому ти в нього не влучив, га? Багато хто з нас потанцював би на радощах в день його похорону.

— Таж він мчав як навіжений, — винувато пояснив я.

Тем споважнів.

— Краще тобі, Пітере, негайно вшитися з наших місць. Кажуть, що сер Філіп учора був наче не при собі од люті. Не тому, що ти кинув камінь, а що зруйнували його чудову стіну. Він присягається помститися всім, хто до цього причетний; але ти, очевидячки, єдиний, проти кого вони мають докази. Не хотів би я бути на твоєму місці, Пітере.

— Та я оце й хочу втекти на деякий час, — признався я.

— Добре зробиш. Надто вже багато суддів приятелюють з сером Філіпом. Навряд чи вони будуть до тебе поблажливі. А куди ж