Курт Герварт Балль - Атомний вогонь над океаном

Всім начальникам відділень і керівникам груп негайно приступити до роботи. Будь ласка, — звернувся директор до Стефсона, — візьміть цю справу в свої руки. До речі, вам доведеться, професоре, підшукати нових працівників для лабораторії В-24. Ваш співробітник Браун під час вибуху був на будівництві реактора і там разом з кількома іншими особами потерпів від радіоактивних променів.

— Браун? — схопився Стефсон. — Йому знову не пощастило! — Професор засмучено похитав головою.

— Це ви послали Брауна на будівництво реактора? — запитав Лекс Шпрінгер, нахилившись до професора Стефсона.

— Я. Він мав перевірити там деякі проекти, безпосередньо пов'язані з його роботою в лабораторії. Ідеться про…

— Дякую, дякую, — перервав його Брекдорп. — Містер Шпрінгер запитав про це лише тому, що Браун звичайно не виконує доручень за межами міста. — Директор підняв обидві руки, оглянув по черзі співробітників і сказав: — З цим кінчили. Треба починати все з початку. Віддамо цьому всі свої сили.

* * *

Берд Магон, секретар американської секції Міжнародного товариства по мирному дослідженню, влаштував прийом на честь професора променевої медицини Джеймса Стефсона. Холл великого будинку поступово спорожнів. Люди, які вийшли звідси цієї сніжної зимової ночі, належали до різних верств населення Нью-Йорка.

— Це був Нью-Йорк, — посміхаючись сказав Берд Магон професорові Стефсону, — білий, чорний і жовтий Нью-Йорк, люди різних професій: робітники, службовці, вчені. Я б хотів знати, чи є інша організація, здатна зібрати таку численну публіку. Це я вас прошу підкреслити, — звернувся Магон до журналіста Стіпса, представника газети «Нью-Йорк уікенд». — Так і напишіть: Джеймса Стефсона привітали представники всіх верств населення.

Сухорлявий журналіст, який в свої неповні сорок років устиг побувати в усіх частинах світу, посміхнувся і відповів:

— Як на це реагуватимуть, ви самі знаєте. Наші противники скажуть, що це були комуністи.

Джеймс Стефсон, батько технічного керівника Мехіко-Занда, кругленький, привітний дідок, схожий на лагідного чиновника, зауважив:

— Не знаю, чи добре бути комуністом, але певен, що ми повинні співробітничати з комуністами, інакше наша планета загине.

— Я теж думаю, що деякі особи не будуть у захваті від сьогоднішньої зустрічі, — сказав Барн Кальман і в першу чергу подумав про свого батька. Професор Джек Кальман, мабуть, не підозрював, що його син провів вечір у такому товаристві.

Берд Магон попрощався з Кальманом і професором Стефсоном.

— Може, зайдете до мене, Магон? Випили б по чарці, га? — спитав професор.

Магон заперечливо хитнув головою:

— Ні, ні, пробачте, професоре, але мене чекає Мері.

— Магон півроку як одружився, а в нього все ще медовий місяць, хоч з Мері він знайомий уже вісім років, — засміявся Барн.

Барн допоміг професорові надіти пальто, після чого всі втрьох — Стефсон, Барн і Стіпс — вийшли.

На вулиці біля будинку все ще юрмилися люди, які чекали професора. Натовп перепинив рух автомашин і автобусів. Коли професор показався в дверях, залунали вигуки:

— Стефсон! Стефсон! Стефсон!

Якийсь автомобіліст натиснув на клаксон, до нього одразу ж приєднались десять, двадцять інших сигналів. Вулиця сповнилася привітальними вигуками і звуками автомобільних сирен. Люди махали руками, капелюхами і кричали:

— Ура Стефсону! Ура Стефсону!

На сходах будинку поруч з Бердом Магоном стояв маленький професор, з вигляду зовсім не герой, не кінозірка, не генерал і не спортсмен, яких звичайно вшановують у Нью-Йорку. Ні, то стояла літня людина з виразом ніяковості на рум'яному обличчі. Професор був зворушений, зняв капелюха і почав ним розмахувати, наче веслував обома руками, закликаючи до тиші.

Він, мабуть, хотів щось сказати, та це йому не вдавалося.

— Ми не хо-че-мо бомб! Не хо-че-мо бомб! — хором кричав натовп білих, чорних і жовтих людей, молодих і старих, чоловіків і жінок.

— Ми не хо-че-мо бомб! Ура Стефсону! Стефсон, Стефсон!

Ці вигуки танули в шумі автомобільних клаксонів. А на гранітних сходах стояв невисокий чоловік з черевцем, збентежений, майже безпорадний і погладжував правою рукою сиве волосся. Нарешті йому пощастило сказати кілька слів:

— Що залежить від мене…

Барн Кальман схопив Стіпса за руку і запитав:

— Здорово, га?

Але Стіпс відмахнувся од нього. Він щось нотував, фотографував і знову нотував.

То була чудова демонстрація на честь людини, яка багато років свого життя віддала справі миру, боротьбі проти ядерної зброї, збереженню здоров'я людей. На Стокгольмській конференції він разом з представниками всіх країн світу від імені американського народу виступив з підтримкою радянської пропозиції про припинення ядерних випробувань.

У старого професора з'явилися сльози на очах. Опираючись на руку Магона, він зійшов на тротуар.

— Цього не треба було дозволяти, Магон! Ми ж ще не перемогли.

— А навіщо ждати, професоре, перемоги? — спитав Барн Кальман. — Сотні, тисячі таких демонстрацій треба проводити і день у день звертатися до совісті уряду. Це ж… — показав він на юрму.

— Це ще нічого не значить, друже, — Стефсон хитнув головою. — Добрий організатор може так усе влаштувати, що ці люди через дві години кричатимуть біля сусіднього будинку.

— Ні, Стефсон, ці люди не кричатимуть біля сусіднього будинку, — озвався Магон. — Заради кого ж ви тоді боретесь, коли не вірите людям? Заради кого, скажіть?

Вигуки вщухли, люди потроху розходилися, вулицею вже знову сунули автомашини. З ревінням промчав поліцейський автомобіль.

— Заради кого? — перепитав Стефсон. — Заради людей, звичайно, щоб люди могли жити спокійно. Може, сьогодні вони ще не вірять страшній правді, може, я для них просто нова сенсація. Не забувайте, що ми живемо в Америці, Магон.

Берд Магон похитав головою і сказав:

— З такими людьми ми могли б примусити Вашінгтон підписати угоду про заборону атомної зброї та припинення ядерних випробувань і спонукати атомну комісію працювати лише над проблемою мирного використання атомної енергії.

Біля будинку