Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

позицію. Я лише намагався дотримуватися свого природного стану. У мене не було підстав поводитись якось інакше.

— А в інших були?

—І в інших не було. Але в них не було й волі рухатися супроти течії.

Мені здалося, що Дайта збиралася ще про щось у мене запитати, але вона мовчить. Відвертаюся до монітора.

Гроссман підсумував: «Така сутність війни. Переможений, повалений ворог виявляється для Стендаля підстріленою бабцею і пораненою дівчиною; для Толстого — нещасним хлопчиком із ясними очима й зовсім не ворожим, простим, кімнатним лицем. Визнана й нагороджена перемога залишається дивним непорозумінням для переможця й відкладається неприємним до нудоти осадом розчарування в його душі. Ворог симпатичний і жалюгідний, геройство нікчемне, і здобута перемога тяжка до відрази. Ось справжня сутність воєнного жаху, ось абсолютно нові слова про війну…»

Дайта мовчить, розглядаючи манікюр на своїй правій руці. Я здогадуюся, про що вона мовчить.

Гроссман твердить, що небувала за своїми розмірами й внутрішніми властивостями мілітаристська практика нашої епохи викликає чимало нових синтетичних роздумів про характер і психологію воєн, створює чимало нових прийомів у техніці їх відтворення. (Есей було написано року 1926-го або трохи раніше). Цікаво, як би Гроссман відгукнувся про нашу епоху після Другої світової війни? Треба визнати, що технічні прийоми та засоби війни значно випереджають прийоми та засоби її відтворення.

Дайта зводить на мене очі.

Я знаю, що вона зараз, якщо зважиться, мені скаже.

— Ти впевнений, що мусиш повторно ставати на цю «стежку війни»? Тобі доведеться заново все це пережити. Я боюся, — Дайта винувато ховає очі, — щоб не почастішали твої «стани»…

Я посміхаюся. Вона побоюється називати речі своїми іменами — мабуть, так наші предки остерігалися називати тих найнебезпечніших хижих звірів, які становили реальну загрозу, аби необережним словом не розбудити, не прикликати дух хижака, не спровокувати його до агресії. Наші предки обережно поводилися зі словами й були цілковито праві. Важко сперечатися, володіючи одиницею недосконалого індивідуального розуму, із Дайтою, яка підперлася колективним розумом наших пращурів. Навіть якщо табу на вимовляння назви хижака — не забобон, а вмотивований життям запобіжний засіб, жодна кількість табу не сплететься в надійний оберіг. Про ведмедя не згадують, однак урешті-решт жінка зостається з дітьми, а чоловік іде на полювання. Жінка переймається, щоб не накликати біди. Чоловік дбає про те, щоб заскочити ведмедя зненацька. Не знаю, чи вдасться мені вбігти ведмедя, але поганяти його по лісі я зобов’язаний.

— Звичайно, у крайньому разі завжди можна прикинутися мертвим, — кажу я. — Але немає певності, що війна, обнюхавши мене, забереться назавжди геть.

Обличчям Дайти пробігає тінь. Їй не подобаються мої слова, та вона намагається цього не показати.

— Якщо ти вже маєш чогось боятися, то бійся, аби мої стосунки з війною не набули одностороннього характеру, — оскільки Дайта не озивається, я продовжую: — В Афганістані зазвичай воювали так: за дня ми ходили до «духів», а вночі вони навідувалися до нас. За дня ми почувалися господарями, вночі — вони. Розумієш, я повинен відстояти для себе бодай світлу пору доби. Апостол Павло писав: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувщи броню віри та любові й шолом надії на спасіння».

— Тобі завжди без особливих зусиль вдається мене переговорити, — визнає Дайта.

— Але не переконати, — констатую я.

Тепер вона нахиляється до мене, щоб поцілувати.

Мені хочеться її заспокоїти.

— Я ж казав, що опису боїв не буде. Це буде роман не про постріли, а про канонаду, про відлуння. Майже для всього тодішнього суспільства Афганська війна була саме канонадою навіть не вибухів та пострілів, а порожніх гуркітливих слів бездарних московських політиків. Тут щось поговорили, там щось погуркотіло. Весь цей словесний гуркіт заглушив постріли та стогони, які за інших обставин (чи за іншого стану свідомості) могли би перешкоджати спокійному нічному сну Матері-Вітчизни або, що ще гірше, розбудити совість…

«Тільки певний тип людей може поставити себе над війною: людина-творець, і то лише в ті поодинокі хвилини, коли вона може бути нею повністю», — написав Макс Фріш. Чи він правий?

Поставити себе над війною.

Скидається на те, що і Стендалеві, і Толстому вдалося це зробити. А Гемінґвеєві? Напевно. Хіба ж не написав він «Прощавай, зброє»? Утім, не знаю. Знаю тільки, що мало поставити себе лише над війною. Яка з цього користь, якщо водночас не вдалося поставити себе над миром, над світом, над самим собою?

У Ромена Гарі є книга інтерв’ю «Ніч буде спокійною», в якій письменник багато висловився про політику, дипломатію, літературу, кіно (Гарі знімав фільми) і, звісно, про війну.

У цій книзі я знайшов парадоксальну фразу: Ромен Гарі зізнався: «Я не знаю, що зі мною сталося би, якби не війна». Мене ця фраза нітрохи не здивувала. Попри те, що війна не привела мене на дипломатичне поприще, як це трапилося з Роменом Гарі, мої думки ніколи не збивалися в напрямі — от якби не війна, то я зміг би… (те й оте); я не знаю, що зі мною трапилося би, якби не війна, кажу я, незалежно від того, що з цього приводу сказав Гарі. Не знаю. Оце й усе. Навіть якщо читач мене не зрозуміє. Що тут коментувати?! Моя думка рухається тим самим руслом, що й моє життя.

Однак повернімося до інтерв’ю. «Розговорив» Гарі його товариш юності Франсуа Бонді — цей мосьє, користуючись давньою дружбою, ліз в усі шпарини, намагаючись вивернути письменника серединою назовні. Заслуга Бонді в тому, що він «змусив» Гарі говорити на теми, яких той із кимсь іншим обов’язково уникнув би. Одначе відвертість Гарі не є вимушеною, зумисною чи показною, його відвертість — передусім відвертість із собою.

Так ось: чи вдалося Гемінґвеєві поставити себе над війною?

Ромен Гарі оповів: «…Гемінґвей грав Гемінґвея — крутого хлопця — все його життя, але одному Богу відомо, що він приховував у собі, який страх, яку тугу. Він був людиною, до безтями закоханою в себе. Він вибудував свій образ на „мачизмі“, але, думається