Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Навіщо мені жінка, яка не цікавиться тим, що болить чоловікові?

Питання було поставлено невиправдано жорстко, але я вже втомився від жінок, яким я був потрібен чистий та стерильний, які розкладали в моєму минулому вміст своєї косметички.

Я не знаю, чи запам’ятала Дайта після цього, що місто (для неї це навіть не територія, а точка, позначена на малі), біля якого розташовувалася наша мотострілкова бригада, називається Джелалабад. Ніколи не стану перевіряти. Треба бути останнім дурнем, аби ще раз допуститися такої помилки. Хоч би яких випробовувань зазнав чоловік, він не повинен проводити слідом свою жінку, накидаючи на плечі те, чого й сам не годен тримати; у такому разі найкраще відпустити все, звільнити руки й триматися за жінку.

—І якою ж була воєнна філософія Стендаля? — запитує Дайта.

Навряд чи це їй цікаво, але (як уже мовилося вище) вона мала час, аби засвоїти, що такі запитання входять у роль дружини письменника, оскільки дружина уособлює всю ту карликову читацьку армію, яка якщо не спрагло, то бодай із непідробною цікавістю ловить кожне слово письменника; завдання дружини письменника — виявляти цю невгамовну спраглість і непідробну цікавість.

— Що такого незвичайного відкрив Лев Толстой у романах Стендаля?

— Правду. А правда полягала (і полягає) в тому, що є дві війни: уявна й справжня. Уявна війна створена теоретиками стратегії воєнної справи, поетичними описами боїв, офіційними звітами й навіть оповіданнями очевидців. А справжня війна — це суміш бруду й крові, тваринний страх, потворність, повне безглуздя… Толстой знайшов у Стендаля зіставлення уявної війни зі справжньою. Що ж до воєнної філософії Стендаля, то перший її тезис — особисте, безпосереднє розчарування новобранця у війні.

— Невже розчаровуються всі без винятку?

— Думаю, що корегувати попередні власні уявлення про війну, зважаючи на дійсність, доводиться всім. Але це обов’язковий процес для кожного, хто відкриває для себе щось, про що раніше знав лише з чужих слів. Скажімо, коли я пішов працювати на завод, то не знайшов там того, чого очікував. Так само у війську. Військо було для мене великим розчаруванням. Я шукав там порядку. Я вже знав, що немає порядку в колгоспі, немає на заводі, а згідно з інформацією, яку я черпав із книжок і кінофільмів, армія повинна була бути заповідником порядку. У тодішньому суспільстві армію ідеалізували, називали її школою життя. Облом був страшенний. Крах ілюзій. Що ж до війни, то найглибші розчарування переживали романтики, а романтиків у моєму поколінні було чимало.

Дайта замислюється.

— Щось я не дуже розумію, — каже вона. — Мені здавалося, що оповіді очевидців — найдостовірніша інформація про війну.

Я киваю.

— Колись і я так думав. Але проблема в тому, що кожен, хто потрапляє на справжню війну, вже має в голові цілком сформований стереотипний образ війни уявної. Для того, що йому доводиться пережити й відчути, дуже складно знайти слова. Навіть якщо ти письменник. А звичайна людина просто не має необхідних для цього мовних засобів та інструментів. Доводиться користуватися готовими шаблонами. Часто вони просто вимушені прикрашати дійсність, настільки непривабливий у неї вигляд, а від них же чекають розповідей, які б не розбігалися з каноном.

— То що ж, усі вони розповідають неправду?

Дайта дипломатично каже «всі вони», хоча, безперечно, має на увазі «всі ви».

— Я такого не казав. Просто ситуація завжди складається не на їхню (не на нашу) користь. Ні до війни, ні під час війни, ні після війни. Вони (ми) змушені пристосовувати правду до обставин.

Мені пригадалася зустріч «свіжоспечених» ветеранів Афганської війни (звісно, ветеранами нас тоді ще не величали, офіційно нарекли — воїнами-інтернаціоналістами, а в народі — «афганцями») зі школярами старших класів, здається, відбувалося це в Палаці піонерів. Війна ще тривала. Організував цю здибанку міськком комсомолу, очевидно, в рамках військово-патріотичного виховання. Сиділо нас перед чималеньким залом чоловік вісім-десять, після виступу інструктора (якщо не помиляюся, саме так називалися комсомольські працівники, яким поки що не вдалося вибитися у заввідділи та секретарі), який задав правильний тон нашому спілкуванню з аудиторією, після чого ми один за одним почали правити про своє недавнє бойове та героїчне минуле. Розпочали з лівого флангу; я сидів крайнім праворуч. Говорили про те, про що тоді було прийнято говорити зі сцени. Про бойову дружбу й взаємовиручку, про мужність наших бійців і ворожу підступність — щось загальне, фальшиве й несуттєве. Це була вимушена данина радянській ідеології, воєнному та військовому пафосу. Лише двоє-троє почувалися більш-менш вільно — настільки, що могли розказати про те, де і як «замочили» свого першого «духа» чи щось таке, а більшість почувалася скутими — все це проміння слави, в якому їх виставляли, не дуже гріло цих хлопців. Дійшла черга до мене. Звісно, що сцена, на якій я перебував, не була тим місцем, де я міг би розповісти всю правду про війну, яку знав (у мене навіть потреби такої не було), проте верзти різні дурниці, тільки тому, що так прийнято, що від мене більшого й не чекають, я не міг; я не міг вигадувати якісь недолугі байки для хлопчаків із залу, яким через рік-два доведеться йти до війська, — це було би навіть не агітацією, а обманом. Навіть якщо припустити, що все почуте ними — правда, то це тільки частина правди. І я почав про те, як буває страшно, коли по тобі стріляють, коли куля влучає поруч, і думаєш, що наступна — в тебе, як риєш землю, викладаєш перед собою камінчики, аби хоч голову сховати… Не знаю, як ті діти мене сприйняли, чи готові вони були чути правду. Швидше за все, подумали, що я якийсь неповноцінний, слабкодух, тим паче, що окрім цього, я ще й невигідно відрізнявся від інших тим, що єдиний говорив рідною українською мовою. Зате бачили би ви, яке пожвавлення виникло в шерензі моїх товаришів, вони ожили, загомоніли, закивали, ніби відчули якесь полегшення.

— А ти не боявся, що тебе можуть не зрозуміти? — запитує Дайта. — Білих ворон у нас не люблять.

— Я й не шукав розуміння. Я навіть не висловлював свою