Джон Гендс - Темрява на світанку

– Ви чули, Марченков? Ще три години агонії. Я можу позбавити вас мук зараз, якщо ви назвете прізвища.

Плечі Марченкова піднімалися й опускались. Він сміявся. Це не була агонія. Він нічого не відчував, лише дивне запаморочення. Й бачив яскраве світло.

– Ваша відповідь?

– Господи Отче небесний, прийми мою душу.

– Богові доведеться чекати три години, як він чекав Христа, розп’ятого на хресті. Дуже підхоже. Ходімте.

Марченков почув рипіння стільців і кроки, а потім голос Слов’янського Обличчя:

– Залишимо його без охорони?

– Я не думаю, що генерал Марченков далеко втече, – коротко засміявся Красін.

– Це твій дядько Павло, – сказав Володимир, знявши трубку паралельного телефону, укріпленого на стіні поряд з портретом лисого сивобородого Михайла Грушевського, президента, який 1918 року проголосив короткотермінову незалежність України від Росії.

– Тут дуже гамірно, – сказав Степаняк. – Я візьму трубку в кабінеті Євгена.

Євген визирнув з-за екрана комп’ютера:

– Не затримуйся, нам без кінця дзвонять.

Це було перебільшенням, але з кількох газет дзвонили й запитували про УПА. Степаняк вийшов з більшої кімнати Українського прес-бюро – там були факс, два комп’ютери фірми «Макінтош» і матричний принтер, що друкував черговий прес-реліз, з якого потім буде зроблено тридцять чотири фотокопії. Він зайшов до меншої кімнати, причинив за собою двері, зняв слухавку головного телефону, почекав, коли покладуть трубку паралельного й сказав:

– Тарас слухає.

– Ми давно не бачилися, Тарасе, – почувся в трубці глибокий голос. – Хотілося б зустрітись. Буду на Вестмінстерському мосту о другій.

– Я постараюся, дядьку, – Степаняк поклав слухавку.

– Євгене, – сказав він, повернувшись, – у Лондоні мій дядько. Він хотів би зі мною пообідати. Я, можливо, затримаюся.

– Гаразд, але не надовго. Після релізу нам потрібно ще випускати «Вісник».

– Звичайно, – сказав Степаняк.

Прес-релізи йшли в редакціях британських газет прямо до кошиків для сміття, а «Вісник», до останньої літери, читали діти емігрантів, відчуваючи себе винними в тому, що користуються благами західного способу життя, в той час як їхні двоюрідні брати та сестри, яких вони ніколи не бачили, борються за побудову незалежної держави.

День був холодний, дув рвучкий вітер. Удалині, за палацом-музеєм КенвудГоуз, хмарочос «Нетвест-банку» в Сіті, собор святого Павла, башта Управління пошт і телеграфу та будинок Парламенту видніли майже так само чітко, як і їхні зображення, вигравірувані на мідній дощечці всередині Маленької оглядової альтанки. Внизу дощечки були також слова із сонета Вордсворта «На Вестмінстерському мосту»:

«Нічого на Землі нема прекраснішого».

Було десять хвилин на третю. Степаняк нахилився зав’язати шнурки спортивного взуття й глянути знизу на камінь, до якого була прикріплена мідна дощечка. Мітки крейдою не було. Він повільно пішов до воріт лісопарку Гампстед-Гіт збоку Найтінгейл-Лайн і, повагавшись перед воротами, вирішив оглянути лікарські рослини. Лише одна жінка, в оздобленій квітами хутряній шапочці й темних окулярах, сиділа на лавочці перед клумбою сонячного годинника. Трави мало цікавили Степаняка. Він зійшов кам’яними східцями до безлюдної нижньої частини парку й почав оглядати грядки між посипаною гравієм стежкою та високим цегляним муром. Особливо зацікавили рослини на грядці з маленькою зеленою табличкою:

Грядка №7.

Єрусалимська шавлія.

Червона шашіія.

Повзучий чебрець.

Привернуло увагу Степаняка й сучкувате дерево між грядкою й муром. Він навіть помацав його руками. В дуплі збоку стіни нічого не було. Чорт забирай!

Чекати треба було ще майже три чверті години. Вибравши довшу дорогу, він пішов повз палац-музей Кенвуд, подолав горбастий Іст-Гіт і дістався ставків. Коли вийшов на криту гравієм стежку між ставком, у якому ловили рибу, і Гайгейтським ставком для купання, до третьої ще лишалося десять хвилин. Дійшовши до кінця стежки, Степаняк піднявся трав’янистим схилом і сів на лаву перед ставком для купання. Запалив манільську сигару й, уже стривожений, дивився на п’ятьох завзятих рибалок; ці хлопці не звертали уваги ні на холод, ні на ревіння човна з дизельним двигуном, якому не могли дати ладу двоє з Гемпстеда, молодик та його батько.

– Бажаєте приєднатися? – вусатий чоловік, з коротко підстриженим чубом, одягнений у таку, як і в нього, чорну шкіряну куртку й вузькі чорні шкіряні штани, тримав у руках згорнутий рушник.

– Я не мазохіст, – глянувши на холодну, сіру воду ставка під трампліном для стрибків, усміхнувся Степаняк.

– А мене влаштовує, – сказав Чорна Шкіра.

«Ідіот», – подумав Степаняк і, помітивши огрядного чоловіка, що наближався до них стежкою між ставками, сказав:

– Ось і мій друг.

Чорна Шкіра глянув на чоловіка з глибоко схованими під брови очима, вислими щоками й потрійним підборіддям.

– Мені здалось, ви сказали, ніби ви не мазохіст.

Степаняк підвівся з лави й пішов назустріч чоловікові, котрого знав як Павлова, а у виняткових випадках – як «дядька Павла».

– Якраз учасно, – сказав він. – Ви врятували мене від долі, гіршої за смерть. Чого в біса вас не було біля Вестмінстерського мосту?

– За мною слідкували.

Степаняк згадав літню жінку в темних окулярах.

– Ви божевільний. Де гроші?

Павлов роззирнувся довкола.

– Давайте підемо. Якщо все буде чисто, гроші я віднесу до Єрусалимської шавлії. Ви зможете забрати їх там о пів на четверту.

– Вони з вами? Дайте їх мені зараз.

– Московські правила, – різко відказав Павлов.

– Ісусе Христе! Московські правила в ці дні ні до чого. Чому ви дзвонили на роботу?

Павлов зупинився перепочити вгорі стежки, що вела до білого георгіанського фасаду та оранжереї Кенвуд-Гоуза.

– Минулого вечора я намагався додзвонитися до вас додому, але марно.

Степаняк подумав