Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

лісі смерекові шишки і ввечері вертався додому з паливом. Батько допомагав йому тягти санки — деколи аж додому, а деколи тільки до шинку.

Так минуло кілька тижнів. І раптом захворіла Шведова найменша дитина. Тоді серед дітей ходила моровиця, подібна до запалення легенів, і вже не одне з них пішло на цвинтар. Дівчинці пашіли щоки з гарячки, вона погано спала. Шведова дружина посмутніла й стривожилась: вона боялася, що то запалення легенів.

— Якби було за що покликати лікаря, — сказала вона ввечері чоловікові. — Тоді б ми хоч знали, чи це не страшна хвороба.

Швед нічого не відповів. Він мав у кишені дві крони — саме стільки, як лікар бере за візит. Але ж треба було завтра заплатити черговий внесок за лотерейний квиток, а то він пропаде. Крім того, він зобов’язався його поновлювати, слово дав… А в дитини, певне, прорізуються зуби, та ще, може, трішки застудилася. Якби дружина подумала добре, то й сама б признала йому рацію, але жінки завше люблять зчиняти гвалт через дурницю.

— Ми не можемо кликати лікаря щоразу, як котре з них чхне! — сердито буркнув Швед і ліг спати.

Другого ранку він спитав про дитину. Дівчинка спала. Він велів середущому хлопцеві опівдні прийти сказати, як дитина почуватиметься, на випадок, коли б конче треба було кликати лікаря.

Хлопець прийшов і сказав, що дитині краще.

Надвечір Швед сплатив черговий внесок за лотерейний квиток, мало не пропустивши терміну.

Не те щоб Швед ставив свою дитину нарівні з лотереєю. Ні, все те було набагато складніше. Якби йому справді треба було вибирати між ними, він би ані миті не вагався. Але життя розставляє свої пастки так, що їх зразу не побачиш. Швед дуже любив своїх дітей, навіть дужче, ніж сам собі хотів признатися. Задля дітей і дружини він працював на пекучому морозі, так, що піт замерзав на тілі, коли доводилось хвильку відпочити: він-бо ніколи не мав вовняної білизни. Задля них він жив, хоч і не усвідомлював того. Задля них став грати в лотерею. Тому ввечері його дуже засмутила звістка, що дитині погіршало.

Він почувався винним, коли разом з дружиною схилявся над колискою й дослухався до хрипкого віддиху дитини.

— Запалення легенів, — прошепотіла дружина тремтячими губами.

— Завтра виплата, — тихо мовив Швед, — і ми зможемо покликати лікаря.

— Господи, поможи дочекати до того часу! — зітхнула дружина й заплакала.

Решта дітей уже спали.

Швед теж налаштувався спати, натомість дружина тільки вдала, що йде спочивати, проте не лягла. Вона вирішила посидіти з дитиною, боялася заснути, аби дитина за той час не вмерла. Очі їй запалися, обличчя змарніло, але вона спокійно поралася в хаті, тільки щоразу, як спинялася біля колиски, починала плакати і губи їй тремтіли. Завтра вже буде запізно: вона втратить дитину, тому що вбога і не може покликати лікаря.

Її змучене серце пойняв страх, страх перед богом. Адже він порядкує життям і смертю; якщо дитина помре, то це означає, що так захотів бог.

«Бог такий щедрий на діти злидарям, але часом забуває подбати за їхній прогодівок!» — якось у хвилину розпуки вихопилося в неї, коли вона ходила цією дитиною. Вона зараз-таки пожалкувала, що сказала так. І ось тепер бог хоче помститися й покарати її за ремство. Він дав їй час прихилитися до дівчинки, а тепер хоче влучити її в саме серце, забрати дитину. О господи милосердний! Адже тоді вони не мали роботи, і крамар та пекар не хотіли вже давати їм наборг… Та хіба ж бог на таке зважає? Що важче людині, то більшої вимагає він покори. Але вона буде покірлива! Вона все знесе, все витерпить, що бог їй пошле, аби тільки він порятував дитину… Жінка вклякнула на підлогу і довго-довго молилася, плакала та благала. їй бракувало слів, і молитва складалася скупа й незугарна. Але бажання її було таке велике, що вона всім своїм єством напосіла на всемогутнього бога, аби вирвати в нього ласку. Вона просила до нестями, забуваючи про саму себе, просила, аж серце її калатало, як молот, просила до екстазу, і їй здалося, Що вона побачила бога.

Коли ж вона врешті отямилася, то відчула втому, але й невимовну полегкість. Тепер вона звірилась на бога — певна була, що він не забере її дитини. Колись їй довелося слухати якогось проповідника: він казав, ніби можна так молитися, що бог неодмінно почує; а вона ж молилася, як тільки годна молитися мати за свою хвору дитину. Проповідник, одначе, додав, що в таких молитвах немає благодаті, але їй байдуже, аби тільки вижила дитина. І дитина виживе!

Вона поклала до колиски пляшку з гарячою водою і щоразу, як дитина прокидалася, давала їй ковтнути солодкого напою. Тепер жінка була спокійна й упевнена, трохи навіть подрімала, та варто було дитині ворухнутись, як вона миттю прокидалася. Так настала північ, минула перша година, друга, третя…

Раптом двері тихенько відчинилися, і ввійшов її чоловік у самій сорочці. Вона похолола зі страху й мало не скрикнула, та потім збагнула, хто то, й довірливо всміхнулася йому. Але Швед байдуже зиркнув на неї: він-бо прийшов поглянути на дитину, сподіваючись, що дружина вже спить. Йому не хотілося виказувати своїх почуттів, а надто ж дати взнаки, що він вважає недугу дитини за небезпечну.

— Я хотів подивитися, котра година, — сказав він і пройшов повз колиску до годинника, не глянувши на дружину.

Та обдурити дружину йому не вдалося: вона ж бо знала, що годинник йому ні до чого, коли сама щоранку вставала перша й будила його.

— Дитина не вмре, господь урятує нам її, — швидко промурмотіла вона й пішла ставити воду на каву.

Скориставшись тією нагодою, батько схилився над колискою. Дитина дихала спокійно, вже не хрипіла. Тоді він почав одягатися.

П’ючи каву, Швед перемовився з дружиною кількома словами: він таки покличе лікаря, як тільки над вечір одержить платню за тиждень. А як виявиться, що лікаря не треба було, то тим краще, бог з ними, з тими грошима.