Олександр Бугай - Замах на Селену

Я сумлінний пенсіонер і не проти закінчити життя у венеріанському раю, але я не згідний там бути без внуків.

— Що ви пропонуєте, — запитує кисло Яків Бах, він не сподівався, що така нісенітниця, як онуки, стане на перешкоді відправки першої партії пенсіонерів у Космос.

— Я пропоную дати можливість забирати туди із собою і своїх внуків.

— Яка ж мати відпустить дитину та ще й в Космос? — злиться Яків Бах.

— Нехай бере з дитячих будинків, скільки захочеться, — радить жіночим голосом старий і довгий, як патик, публієць.

— Вірно! Треба придумати закон, який би зобов’язував відпускати внуків з дідами. Рай ліпший за дитячі садочки.

Яків Бах не витримав, він відчув збочення публіки від основної теми, треба негайно виправляти становище.

— Панове! — уже поблажливо звертається Бах. — Ми ще не знаємо, кого із вас у той рай приймуть. Шановна Гею Волосожар! Що ви скажете з цього приводу? — і дає жінці мікрофонну трубку.

Красивіша із найкрасивіших жінок світу сказала:

— Моя планета, як і кожна демократична планета у Всесвіті, приймає будь-якого дисидента, котрий не згідний з існуючим порядком на батьківщині.

— То ви хочете мене зробити вигнанцем? — загримів представник когорти пенсіонерів. — Я не був дисидентом за часів неволі, тим паче зараз не хочу ним бути!

— Нам не відомо чи є там цвинтарі, а як є, то які вони? — запитує стурбовано товстий чорнобородий, певно, теж пенсіонер.

— Якщо у нас тих пенсіонерів аж забагато, — сказав приємного вигляду чоловік, — то чи не слід все-таки їх примусово відправляти в рай?

— Референдум потрібно зробити, — вигукнув товстобровий, схожий на покійного власника всіх орденів світу, і вибіг на сцену до мікрофона, — тільки референдумом зможемо врятувати обстановку!

— А як ставити будемо питання?

— Як це — як? — питає товстобровий. — Хто за рай, а хто проти раю?

— Я, хоч і референдум присудить, в рай не поїду, — сказав висушений, як гороховий стручок сивенький пенсіонер.

— Чому? — запитав здивовано приємного вигляду чоловік.

— Бо там немає зла! — відрубав сухий пенсіонер.

— Навіщо тобі те зло здалося? — сердиться товстобровий.

— Бо моя баба дуже зла. Через те її у рай не приймуть. А я без неї пропаду за три дні.

— А ти її у валізу запакуй і — в дорогу, — це каже приємного вигляду чоловік.

— Вона, мабуть, у тебе суха, бо зла, то і у валізу влізе, — додає товстобровий.

— На митниці все одно довідаються, що вона є, — журиться гороховий стручок.

— Яким чином?

— Балакуча вона! Вночі і то просинається, щоб побалакати.

— Ну й хай собі балакає.

— Але ж і в чамайдані балакатиме і тим себе виявить.

— Громадяни Землі! — Яків Бах почав уже аж занадто злитися, бо перейшов на таке звертання. — Прошу підняти руку, хто бажає ще до референдуму податися у Венеріанську Аркадію, — Бах уже не називай рай раєм, бо бачить, що до цього слова виникає якась недовіра.

Зала затихла. Пройшло не менше двох хвилин і, нарешті, вгору підвелося всього три руки.

Для Якова Баха це було катастрофою. Його приватизована фірма тільки й тримається на дивідентах від кількості добровольців, завербованих у Космос. Йому дивно, що в цьому ділі не допомогла навіть найкрасивіша у світі жінка. Тому вирішив зробити ще один маневр.

— Щановні першовідкривачі космічного простору! — звернувся облесливо до трьох, що підвели вгору руки. — Запрошую на сцену.

За деякий час на помості постали троє плечистих зі, сріблястими бородами, довгими запорізькими вусами, похожих один на одного літніх чоловіків. Можна було малювати з них картину про січове братерство, якби був під рукою такий художник, як Ілько Рєпін. Пізніше, коли ці вусані вже були в дорозі, вияснилося, що то були рідні брати, у яких передчасно повмирали жінки. Настав час для Якова Баха іти ва-банк.

— Увага, увага! — оголосив Бах вібруючим голосом. — Товариство космічних мандрів вирішило виділити ось цим трьом сміливцям по сто тисяч грошових знаків у будь-якій за їх бажанням валюті!

В залі зашуміло, зайорзало, заскрипіло. Коли ж нарешті стало тихо, один із вусанів підійшов до мікрофону і сказав:

— Шановні добродії! — голос у нього — громоподібний бас; якби в залі горіли свічки, вони б одночасно всі погасли. — Ми втрьох, порадившися, ставимо перед вельмишановним керівником одну умову.

Яків Бах великодушно дозволив викласти умову.

— Ми згідні хоч зараз сісти в ракету і летіти на Венеру. Але не на зовсім, — дід помовчав, Яків Бах схопився обома руками за голову, — ми хочемо там поженитися і повернутися з венеріанками на Землю, — він прискіпливо подивився на Гею Волосожар.

Раптом зала вся підвелася. За якусь хвилину на сцені не можна було проштовхнути між людськими тілами навіть голку.

Яків Бах, вхопивши мікрофон, як зброю захисту, несамовито закричав:

— Сто тисяч грошових знаків у будь-якій валюті з цієї хвилини відміняється! — на нього ніхто більше не звертає уваги.

Бажаючими на Венеру були всі присутні в залі, окрім одного діда, похожого на горохового стручка, у якого аж занадто зла баба.