Олексій Михайлович Волков - Виконавець

форма ложі, тонкостінні стволи з клеймом на кожному. На замках рушниці з обох боків була потемніла від часу гравюра тонкої роботи — гончий пес, що йде по сліду, на тлі осіннього лісу. І створили її не для бабахкання по пляшках, а для тривалих подорожей серед вкритих снігом зелених ялин та тиші, яку можна порушити тільки чесно заробленим пострілом по вистеженій дичині після довгого читання стрічок заплутаних слідів. Вона була справжньою, істинною, як моє захоплення, як мій ліс. Зібравши за тиждень необхідні гроші та оформивши документи, я став щасливішим, ніж був досі.

Я сидів і перетирав ганчіркою металеві частини розібраної рушниці, не кваплячись, оскільки вечір був вільний. А думки знову повертали мене до лісу. Надто вже дивним виглядало все, пов’язане з тим бродягою. Варто було мені лише з’явитися в лісі, як він одразу ж знаходив мене і плентався слідом, не відстаючи ні на крок, аж поки я не йшов геть. Ліс був не такий уже й великий. А втім, Борис з Григорієм, пролазивши там позаминулої неділі, так і не зустрілися з ним. А минулої? Ми поступово охопили загінками весь ліс, і ніхто не натрапив на пса. Напевно, це був збіг: пес з’явився саме тоді, коли я залишився на самоті, а Григорій був на іншому боці сосняку і бачити його не міг. Я згадав, як спокійно сидів він на снігу, повернувши голову до мене. Та тільки почулися кроки мого товариша, як пса не стало. І ще одне було досить загадковим. Мені жодного разу не вдалося побачити його першим. Завжди, коли я помічав його, він уже йшов за мною або спостерігав. А як, звідки з’являвся, мені бачити не доводилося. Це виглядало дивним навіть з точки зору мисливця, який не раз стикався з чимось незвичайним у поведінці тварин. Але те, про що йшлося, виходило за рамки зрозумілого. Я змастив рушницю і поклав до сейфа, перебуваючи думками ще там, у тихому засніженому лісі.

Кожен мисливський сезон завжди приносить щось таке, чим він особливо запам’ятовується: якусь провідну подію, як правило приємну, іноді — навпаки. Цей шкарадний пес з лісу вперто претендував на те, щоб стати для мене емблемою цьогорічного мисливського сезону. Тому, напевно, я не дуже й здивувався, коли він виліз до мене в поле. Погода була гарною, на полях лежав сніг, і йти до лісу не було потреби. Вже опівдні, добряче набивши ноги, я задоволено повертав додому, аж помітив, як від узлісся відокремилася темна пляма і рушила до мене. Це був пес. Він знову побачив мене першим. Так і йшов за мною. А коли я повернув до хутора, він, як і раніше, залишився біля крайніх дерев, спостерігати, і скоро став непомітним, розчинившись на ’їхньому темному тлі. Безперечно, мала бути якась досить проста розгадка його дивної поведінки.

Я вирішив провести експеримент. За моїми спостереженнями, пес не хотів мати справи ні з ким, тільки зі мною. Ніхто більше його не бачив. І мені забаглося вивести його «на люди». Але як це зробити? Адже я був певен, що варто мені піти до лісу з кимось, та хитра тварюка просто не з’явиться. А я чомусь хотів, щоб його побачив ще хтось, окрім мене. Навіщо? Важко було сказати, проте я підсвідомо відчував, що це потрібно зробити.

Проблему вдалося вирішити досить цікаво. Дізнавшись, що Давидюків небіж хоче їхати поїздом до міста, я попросив його сісти з правого боку вагона і на певній ділянці залізниці, яка пролягала неподалік від лісу, поспостерігати за мною. Я ж сподівався на той час вийти сюди і вивести за собою пса. Відстань до поїзда досить значна, але залізницю прокладено по схилу сусідньої гори, і якби ми вийшли на протилежний схил, то з вікон потяга нас, напевно, було б прекрасно видно на відкритій місцевості, заметеній яскраво-білим снігом. Василькові ж я пояснив, що собака, якого хочу йому показати, дуже хитрий, і мисливцю-початківцю цікаво буде познайомитися з його повадками.

Наступної неділі пес не примусив себе чекати. Мені навіть не довелося заходити в ліс. Ми зустрілися на узліссі, і під його конвоєм я пішов далі, намагаючись точно розрахувати час. Він плівся за мною, кволо пересуваючи лапи, опустивши низько свою лобату голову із зім’ятими обшарпаними вухами. Коли зупинявся я — зупинявся й пес і сидів нерухомо, дивлячись на мене. Нарешті ми дісталися до місця. На чистому схилі я зупинився і повернувся до нього. Час був розрахований добре. Залишалося якихось 4–5 хвилин. А він сидів на снігу й не рухався. І от на схилі сусідньої гори, нижче нас, з-за повороту виїхав поїзд. Здалеку долітав перестук його коліс, відлунюючи в морозному повітрі. Пес ніяк не реагував. Я дивився на нього. Ось потяг порівнявся з нами. Я помахав йому рукою. Василь повинен був чітко нас бачити на тлі білого схилу. Пес сидів, як і раніше. Я рушив — і він пішов за мною. Ну, що ж, Василько (та й не тільки Василько) нас бачив. Пес не боявся поїзда і того, щоб його вдзрів ще хтось, окрім мене.

А двома днями пізніше я бігав заклопотаний — на роботі почалася запарка. Довелося навіть затримуватися понад належний час. Лише третього дня, йдучи додому, зустрівся з Давидюковим небожем.

— Ну як? — запитав я, привітавшись.

— Що, як? — не зрозумів Василько.

— Ну, їздив?

— А, їздив… — протягнув він. — Бачив там на горі вас, махали рукою…

— Отож зрозумів, яка хитра тварюка? Вештається кругом і акурат на такій відстані, щоб не дістати пострілом!

— Еге ж, — погодився Василько. — А де він був, отой пес?

— Як, де? — не зрозумів я. — Ти що, його не бачив?

— Та ні, не бачив.

— Як, ти мене бачив, а від мене, ближче до лісу, кроків за вісімдесят, ну? Він же там сидів!

— Та ні, я не