Олексій Михайлович Волков - Виконавець

але відстань була великою, і про постріл годі було й думати. Ми сиділи нерухомо, а кози вийшли з рідкого лісу та, постоявши якусь мить, зайшли між сосни. Григорій зірвався з місця. Схопив рушницю і я. Нарада тривала недовго. Ми повинні були пройти вздовж сосняку, кожний зі свого боку. Косулі могли вийти на мене, а якби почули щось — втекти назад і вискочити на Григорія. Отже, в нас з’являвся шанс завоювати титул героїв дня. Я тихо, дуже повільно ступав пухким снігом і прислухався, але нічого не чув. І вирішив зупинитися. Якщо кози ще не почули мене, то мали б показатися десь тут. А може, вони вийдуть ближче, там, де я вже пройшов? Я озирнувся — і здригнувся від несподіванки. Пес сидів на снігу, навіть ближче, ніж тоді, й дивився на мене. Його чорна, брудна, обсмикана шерсть ще контрастніше виділялася на яскраво-білому тлі. Тепер я міг краще його роздивитися. Безперечно, він хворий. Навіть бездомний, голодний, але здоровий пес повинен виглядати краще. Очей його я не бачив — падала тінь, і вся морда зливалася в одну чорну пляму. Я розгублено стояв і думав, як вчинити, коли позаду в сосняку почувся хрускіт, потім ближче, і за хвилю з хащів виліз Григорій. Він подивився на мене — і тільки, як я зрозумів, на мене, хоча за мною сидів той пес і Григорій, безперечно, його побачив. Я інстинктивно оглянувся й остовпів від несподіванки — пес уже зник. Щойно сидів тут, та варто було мені на якусь мить відвернутись — він пропав. Я роззирався навколо, шукаючи його десь далі, між деревами, але пса не було. Він наче розчинився.

— Що, втекли? — тихо запитав Григорій, підійшовши ближче.

— Хто?

— Та хто ж, кози!

— А, кози… — тільки тепер я збагнув, про що він запитує. — Ні, не було.

— Так чого ж ти оглядаєшся, ніби щось побачив?

— А ти не помітив того пса, що я казав?

— Якого ще пса? — Григорій вже й забув, що я запитував його за якогось там собаку. Я пояснив.

— Та на біса тобі той пес? — зірвався він.

Але тут позаду нас з гущавини вийшли косулі й граціозними стрибками зникли серед дерев.

Григорій тільки провів за ними рушницею — було надто далеко. Цього разу нам не пощастило.

— Чорт з ними, — сказав Григорій, — ходімо тим боком, що я йшов. Там якісь цікаві сліди є, я таких ніколи ще не бачив.

Ми увійшли в густий сосняк… і тут я згадав про м’ясо. Там лежав наш кабан! Все було розкладено на землі, просто на знятій шкірі, і той клятий пес, напевно, давно там побував. Від однієї лише думки про це нам стало погано, і ми, наче ті дики, підминаючи кущі, помчали через хащі.

На щастя, з м’ясом усе було гаразд. Усі шматки на місці, лише сліди навколо свідчили, що якась хитра сорока злітала з дерева, щоб поласувати потрухами. Я полегшено зітхнув. Ми швидко впоралися з тушею, і вчасно: невдовзі прибула вся наша команда. М’ясо розіпхали по рюкзаках — і вирушили до хутора.

IV

Кажуть, що понеділок — важкий день. Не буду стверджувати, що це абсолютна істина, але цей понеділок для мене виявився справді важким. Давалася взнаки вчорашня печінка, яку ми смажили після полювання, а точніше — горілка, випита до печінки. Сталося так, що я перебрав і цілий день на роботі тільки й думав, хоч би він швидше закінчився. В голові добряче гуло, думки розбігалися. Хотілося лише одного — лягти і спати. А коли я все ж таки втрапив додому, мій стан і настрій були вже іншими. Мабуть, тільки тепер остаточно закінчилася дія вчорашнього алкоголю. Увімкнувши телевізора, я заходився чистити рушницю. Ця процедура приносила мені справжнє задоволення, адже до своєї зброї я мав неабиякі почуття.

Дісталася вона мені випадково. Я приїхав до обласного центру в службових справах і, тиняючись перед від’їздом додому по магазинах, несподівано почув над вухом: «Не рухатися, не оглядатися, ви заарештовані!» Цілком природно, я озирнувся і побачив височезного та широчезного молодика з трьома підборіддями і гігантським животом, у міліцейській формі з погонами капітана. Першої миті я остовпів від несподіванки, а наступної — впізнав свого шкільного друзяку Сергія, якого не бачив уже багато років. Чув тільки, що вступив в іншому місті до якогось міліцейського навчального закладу. І ось, виявилося, він його вже закінчив і навіть встиг дослужитися до капітана. Ми сіли в кафе й розговорилися. Сергій розказав, що в управлінні обіймає посаду начальника дозвільної системи. Це означало, що він контролював мисливську зброю. В мене загорілися очі, і Сергій це помітив. Довелося розповісти, який я затятий мисливець і… Словом, я мав добротну, навіть сучасну і модну модель МЦ з вертикальними стволами, але… жадібність притаманна всім. Дізнавшись, що в мене є такий друг, я захотів ще кращої рушниці. Сергій відразу ж повів мене до магазину й показав кілька рушниць, які були, звичайно, не на вітрині, а сховані десь у загашнику. Та серед них лише одна впала мені у вічі. Я з першого погляду в неї закохався. Як у жінку. І відразу ж захотів її. Хоча Сергій вперто тлумачив, що показав її просто так, що це не якесь дуже велике добро, а за місяць-два він мені зробить солідну рушницю, я стояв на своєму. Мені більше не потрібні були ніякі солідні рушниці — я хотів її. Зрозуміти мене може тільки справжній мисливець. Це була рушниця, фірми «Зімсон» 1907 року випуску. Зброя не серійна — зробили її руки старого майстра, і полював з нею свого часу, можливо, якийсь граф або графський лісничий. Відразу впадала у вічі старовинна