Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

А в іншому кінці міста, у найбагатшому районі, у вітальні свого великого будинку, лежала на дорогому дивані Рута Кулакова. Немов чекаючи якогось прозріння, вона тупилася в стелю. Про що вона думала тоді, знає тільки вона.

Збоку на журнальному столику лежав клавішний синтезатор, чекаючи, коли власниця нарешті його торкнеться і він матиме змогу створити нову мелодію. Та Рута його того вечора не торкалась. Вона просто лежала і тупилася в стелю.

Біля синтезатора лежали аркуш і ручка. Нею Рута повинна була виводити прекрасні тексти, які згодом стануть піснею. Та цього теж не сталося.

— По-ро-жне-ча… — пробурмотіла Рута.

За хвилину випросталась і сіла. Напроти неї стояла велика скляна шафа, в якій акуратно стояли всі Рутині нагороди і медалі. Вона багато чого досягла своїм талантом. Була дуже відомою і якоюсь мірою впливовою людиною в країні.

В неї було прекрасне життя. Десять років у шоу-бізнесі; багато прихильників; сотні відспіваних концертів; десятки написаних пісень, які ставали хітами.

— Можливо, в мене творча криза? — спитала вона сама в себе.

В неї такого ніколи не було. Навіть якщо це й криза — то коли вона пройде? Рута вже рік нічого не пише. Нічого вартісного.

«Авжеж, у тебе творча криза», — одразу ж подумалось їй.

У той момент вона ненавиділа сама себе. Всі нагороди, що височіли над нею, тиснули на неї. Ніби принижували: «Ти колись писала такі гарні пісні. Ти отримувала за них нагороди. А тепер що? Не можеш і кілька вартісних рядків написати! Невдаха!»

Рута з ненавистю кинула подушкою в шафу. Кілька нагород перекинулось.

Іще кілька років тому жінка була впевнена, що зробила незабутній внесок в українську музику. Тепер вона розуміла, як жорстоко помилялась. Вона літала в небесах, серед хмар власних ілюзій.

Про неї давно ніхто не пише. Ніхто з колег про неї не згадує. Жінка розуміла, що її найбільший страх стає реальністю. Страх забуття. Страх — що ти помреш, а після тебе нічого не залишиться.

Десь вночі додому повернувся її чоловік — Гектор. Він працює «важливою шишкою» в компанії, яка виготовляє різноманітні лічильники. Часто затримується на роботі; часто пропускає свята; вони з Рутою часто жертвують хорошими поїздками, лиш би Гектор уклав новий вигідний договір.

Він зайшов у вітальню свого будинку і помітив уже звичну йому картину: синтезатор, порожні аркуші паперу збоку і дружину, котра спить на дивані.

Він спочатку вимкнув світло, а потім повільно підійшов до крісла, взяв ковдру, підійшов до дружини і влігся й собі на диван. Обійняв дружину, відчув її запах, накрився разом з нею ковдрою і заплющив очі.

Гектор знав, як їй нелегко. Як вона себе мучить тим, що натхнення її покинуло. Він би хотів якось їй допомогти, та не міг. Він міг тільки її підтримувати — що, як йому здавалось, він і робив.

Він дуже сильно її кохав, так само як і вона його.

З Яриною Джусь Бенедикт познайомився наступного ранку. Він прокинувся близько восьмої від того, що йому звело ногу. Біль був такий сильний, що хлопець одразу зірвався з ліжка і застрибав на іншій нозі, жваво трясучи тою, яку судомило.

Кілька нестерпних хвилин — і все минуло. Він копнув незручне ліжко, бо в усьому винив його. Сьогоднішня ніч для нього була здебільшого безсонною. Та чи це через незручне старомодне ліжко, чи через думки про сьогоднішній день — він визначитися не міг.

Пансіонат іще спав і здавався найтихішим місцем у світі. Пшеничного кольору промені пробивались крізь пожовклі штори в коридор. Деякі дошки на підлозі скрипіли, коли Бенедикт на них наступав, — і той скрип звучав гарматним бахканням у цьому спокої. Але все це було дрібницями. Той ранок був чи не найприємнішим для Бенедикта за останні кілька місяців.

Він прямував на кухню попити ранішнього чаю. У руках мав печиво «Марія»[3], яке купив вчора на залізничному вокзалі, а в голові вирував захват. Бенедиктові неабияк подобався цей старий будинок. Він торкнувся шорстких стін коридору і буквально відчув дух цього приміщення.

Пансіонат здавався хлопцю неймовірно затишним. Особливо зараз, коли всі його мешканці ще спали.

Коли Бенедикт допивав чай, на кухню зайшла Ярина, одягнена в халат поверх нічної сорочки. Їхнє знайомство пройшло доволі кумедно: жінка злякалась присутності в таку рань на кухні ще когось, окрім неї.

— Вибачте… Не хотів вас налякати…

— Але налякав, — буркнула жінка. — А ти — новий жилець мого пансіонату?