Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Любите книжки?

— Е-е… Так а хто ж їх не любить?

— Ну, той, хто не читає, — відповіла Анна.

Бенедикт знову усміхнувся.

Дівчина повела далі:

— Ви хочете зняти кімнату?

— Власне, так. Я дзвонив до пані Ярини і домовився з нею про оренду кімнати на півроку… Вона вас не попереджала?

— Так-так… Звісно, попереджала… — пробурмотіла Анна. Дівчина трохи розгубилась — почала шукати на столі порожній бланк для нового жильця. Вийшло трохи незграбно — на підлогу впав її кросворд.

— Я підніму, — зреагував Бенедикт. Коли хлопець підняв газету, йому в очі одразу кинулось запитання, на яке він знав відповідь. — Анна.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— Тридцять чотири по вертикалі — Анна, — промовив хлопець, простягаючи дівчині кросворд. — Ім’я головної героїні в другому романі Льва Толстого… Чотири літери… Анна… Власне, Анна Кареніна.

— Ох, ви про це, — мовила Анна. — Я подумала, що ви екстрасенс і відгадали моє ім’я.

Хлопець укотре усміхнувся.

— А я Бенедикт. Дуже приємно.

— Взаємно.

Кілька секунд вони обмінювались мовчазними усмішками.

Згодом про цю зустріч Анна розповідатиме: «У пансіонат, де я підробляла, прийшов дивний хлопчина», а Бенедикт розповідатиме: «Мені одразу запали в душу її красиві очі». Справді, вони видавались йому двома шматочками льоду, але не через те, що випромінювали холод, а через те, що були світлими, мов дві засніжені верхівки кам’янистих гір. Сірі, ледь не до білизни.

Безперечно, Анна була красивою дівчиною: довге чорне волосся; маленький милий носик; сяюча посмішка, яка безумовно схилить до себе кожного. Але Бенедикту чомусь одразу найбільше сподобались її очі.

Він нізащо б не насмілився підійти і познайомитися з такою дівчиною на вулиці.

Для них обох ця зустріч стане найособливішою.

— Ну що ж, Бенедикте… Ви маєте заплатити за шість місяців проживання?

— Так, звичайно.

Хлопець потягнувся до рюкзака. Почалася звична процедура заселення нового жильця. Анна віддала Бенедикту ключі від його кімнати і від вхідних дверей; показала, де туалет, де кухня; сказала, що у вітальні є ще одна полиця з книжками і телевізор — якими він може користуватися в будь-який час.

— Ну що ж… Це, напевно, все, — закінчувала знайомити Бенедикта з пансіонатом дівчина. — Якщо будуть якісь питання, звертайся.

— Дякую тобі, Анно.

Вони востаннє обмінялись посмішками, дівчина побажала хлопцю всього доброго і вирушила до свого робочого місця. А Бенедикт відчинив крихітну кімнату (в якій нічого, крім стола, ліжка, шафи і двох крісел, не було) і почав витягати з рюкзака скромні зажитки.

Після того він сів. Вдихнув запах свого нового дому. Поглянув у ніч за вікном. Знову подумки перенісся на вокзал. Подумав: «А що, як саме зараз хтось на тому вокзалі теж приїхав у це місто, щоб змінити життя? Хтось такий же самотній, трохи переляканий, проте натхненний, як і я?» Бенедикт думав і писав вірш, чи то про себе, чи про якогось уявного хлопчика, чи про кожну людину на цій планеті, яка наважилася щось змінити.