Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— О, ви пані Ярина?

— Так… а ти?

— Я — Бенедикт, — відповів хлопець.

— Ну… Ласкаво просимо в наш пансіонат, — прохрипіла сонна жінка. — Надіюсь, Анна все тобі пояснила.

— Так, так… Звісно, пояснила.

Запала мовчанка. Їм обом було незручно. Хлопець взявся дожовувати надкушене печиво, бо хотів чимшвидше звідси піти, а Ярина подріботіла до кухонних полиць, начебто щось там шукати.

— У вас дуже хороший пансіонат, — нарешті знайшов чим заповнити тишу хлопець.

— Дякую, — відповіла Ярина і поглянула на нього, мов на божевільного. Вона була впевнена, що він лукавить.

— А ти для чого приїхав у наше велике місто?

— Ну…е-е… Я захотів усе змінити… Кинув усе і вирушив сюди… Буду жити заново.

— Жити заново? — скептично повторила стара. — Хлопче, щоб «жити заново», треба бути впевненим, що ти хоча б колись уже жив.

Запала чергова мовчанка. Тільки тепер Бенедикт уважно дивився старій просто в очі. Так само пильно, як і вчора на Анну. Здається, після тих її слів він зрозумів, що жінка знає більше, ніж сама здогадується.

— Знаєте, ви абсолютно маєте рацію, — мовив Бенедикт. — Я втік з попереднього місця, щоб почати жити… Бо час іде, а життя не починається… Ви маєте рацію…

— Ну, молодець, — все, що відповіла йому стара, а потай подумала, що сама ж вона жити досі не почала.

Коли він згодом того ж ранку виходив з пансіонату, на рецепції Анни вже не було. Там сиділа Ярина. Чомусь його цей факт трохи засмутив. Він залюбки б поглянув у ті сніжно-сірі очі знову.

Гуляючи по центру міста, Бенедикт зловив себе на думці, як йому пощастило. Він щасливчик. До того ж сміливий щасливчик, бо кому б іще вистачило сміливості розпочати нове життя? Він радів, що зробив такий крок. Що пішов з дому, кинув минуле — і тепер почувається вільнішим від подувів вітру. Направду.

Він був готовий кричати про це всім на світі, кричати це сотні разів, набридати усім з цією новиною! Для нього колись це було непереборною межею… Він хотів цього, та знав, що ніколи не зробить… Але ось він. Вже тут. Він зробив це.

Поки він ще не вірив у це.

Він ходив містом і відчував, що є частиною цього великого організму. Це відчуття його неабияк заряджало. Кожну мить цієї прогулянки він проживав, кожну запам’ятовував. Заплющував очі, відчував запах, запам’ятовував.

— Візьміть, — раптом заговорив до нього незнайомець, простягаючи якийсь буклет.

Взявши рекламку, Бенедикт одразу почав її вивчати. Там великими синіми літерами було написано: «РОУП-ДЖАМПІНГ». А внизу меншими літерами пояснювалося, що в місті, а саме на мості «Зміїний шлях», весь тиждень проводяться екстремальні стрибки. У буклеті писали, що крім «безпеки» людям також гарантовані незабутні емоції на все життя.

А Бенедикт саме за цим приїхав до цього міста. За емоціями.

Хлопець одразу розвернувся і почав у потоці людей вишукувати того незнайомця, який дав йому буклет. За секунду він помітив, що незнайомець уже стоїть біля якихось дівчат і переконує їх, що стрибки абсолютно безпечні. Спочатку хлопець засумнівався підходити до них — він соромився милих дівчат, які про щось розпитували незнайомця з буклетами. Але Бенедикт тепер не мав права боятися — він приїхав до цього міста, щоб мінятись, жити, радіти і нічого не боятися.

— Я перепрошую, — невпевнено втрутився в дискусію Бенедикт.

Усі замовкли і звернули на нього увагу.

І якось так сталось, що Доля зараз же подарувала Бенедикту ті, бажані для нього, незабутні емоції. Це було схожим на магію, яка тільки може бути в людському житті. Хлопець і та, кого він побачив біля промоутера, запам’ятають це на все життя. Чи будуть вони вважати це знаком з небес, ніхто не знає. Але, безумовно, після того як вони в той день ось так випадково зустрілись, вони почали дивитись одне на одного зовсім іншими поглядами.

Біля хлопця з буклетами стояла дівчина з рецепції пансіонату, Анна, а біля неї якась її подруга.

Анна побачила ошелешене обличчя «дивного хлопця» і широко усміхнулася. Ні подруга, ні хлопець з буклетами не розуміли, що тут коїться, бо запанувало якесь ніякове мовчання.

Якщо б Анну хтось запитав, чому на її обличчі з’явилась усмішка, коли вона побачила Бенедикта, вона б відповіла, що сама не знає. Але це було б неправдою. Просто вона, як і він, була не проти ще раз побачити його погляд. Ця усмішка — це була щира неочікувана радість від простих і в той самий час чарівних ситуацій нашого життя.

— Так? Слухаю вас? — нарешті ввічливо озвався хлопець-промоутер, але його, схоже, вже ніхто не чув.

— Ти? — нарешті запитала Анна. — Що ти тут робиш? Ти що, за мною стежиш?

— Ні, — розгубився Бенедикт. — А ти за мною?

— Авжеж ні!

— Ти його знаєш? — похмуро запитала подруга.

— Знаю. Це той хлопчина, про якого я розповідала… Той, що заселився в пансіонат Ярини!

— Так, це я, — нервово відповів Бенедикт.

Погляд Анни ковзнув на руки Бенедикта, в яких він стискав буклет про «роуп-джампінг».

— О, Боже! — ще більше здивувалась вона. — Ти що, теж вирішив стрибати?