Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

знаю, що ти наглядаєш не лише за глухонімими, котрі в поїздах календариками та карточками з голими бабами торгують. Дівки-клофелінниці теж під тобою.

- Вашому молодому чоловіку відповів би, що це брехня і провокація. Але що стосовно вас, шановний Іване Борисовичу… скажу, як на сповіді. Згадані дівки тут ні до чого. Звичайно, недоліки бувають, як і в будь-якій роботі. То пустишку витягнуть, то зайвого капнуть і клієнт одразу хрюльником у салат… але щоби насмерть? Вибачайте, не ту масть тримаємо. Та ми цій шалаві самі збиралися руки-ноги в вузол зав’язати, але вона надто вже швидко дременула!

- Ага, так ви її все ж таки бачили!

- Не встигли. Поки нам носильник стукнув, що якась стороння на нашій території фраєра чистить, її вже і слід охолов.

- А ну, викладай. І докладніше.

- А що докладніше? Тут ви більше мого знаєте. Нібито баба, нібито не стара. Точно - не наша, та й годі. У вас усе? Бо мене, вибачайте, робота чекає.

- Ця робота почекає.

- Я не ЦЮ роботу маю на увазі, а ту, де моя трудова книжка лежить. Там, знаєте, з дисципліною суворо.

Коли ми під’їзними шляхами пробиралися до вокзалу, я спитав:

- Ганс - це що, кликуха така у блатного?

- Взагалі-то він всім представляється Геннадієм. Хоча за паспортом він Ганс. Йоганн Вольфгангові. З сибірських німців. Між іншим, з вищою освітою, як і ти.

- І де ж його, як він сказав, трудова книжка?

- Він адміністратор в театрі глухонімих.

- М-да… тиха робота. На відміну від нашої.

- Не подобається наша, - буркнув Старий, - йди на ту! Я Ганса попрошу, він тобі рекомендацію дасть. В обмін на партквиток і міліцейські погони.

Коли ми спустилися з відкоту насипу і вийшли на вуличку, де нас чекав «газик», Старий раптом зупинився:

- Щось мені, Сирота, підказує: ти вважаєш, що це не вбивство з необережності, а навмисне позбавлення життя. Так от, запам’ятай: жодне начальство - ні міліцейське, ні партійне - не дозволить, щоб цей «висяк» надто довго висів на стіні кабінету капітана Сироти… особливо перед міністерською перевіркою. То що думаєш робити?

- Чекати наступного покійника.

- Добре, гуморист, поїхали!

4.

Отже, пасажир-аграрій замість станції Рубіжне відбув на той світ. А наше високе начальство мусило вибачатися перед родичами і брати на себе всі видатки на поховання. Обслугу витверезника, звичайно, розігнали, а декого навіть посадили. Та мертвого в такий спосіб не повернеш. І з’явився на нашій міліцейській совісті здоровенний «висяк», бо мужчина в ресторані на вокзалі крім скромних ста грамів горілки випив смертельну дозу отрути.

Генерал тоді спитав:

- Коли у нас останнього разу пасажирів насмерть труїли?

Старий, котрий, здається все, що було від Різдва Христова, відповів:

- В одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році. Поїзд «Одеса-Москва», відомому картярському шулерові ціаністий калій у чарці піднесли.

- Ото ж! Сто років жили тихо, а тут - на тобі!

Хто поцупив трудові заощадження аграрія, залишилося невідомим. Персонал витверезника божився, що «його так привезли», транспортна міліція на знак моральної чистоти скинулась із зарплати «на покійника». Вокзальні злодюжки того дня на роботу не виходили, бо напередодні їх добряче шугонули. Коло замкнулось. Якби його непритомним з поїзда витягли, тоді інша справа. Однак, поїздні злодії своїх клієнтів снотворним труять. І не до смерті. Для них важливо, як пишуть у протоколах, «довести потерпілого до непритомного стану аби полегшити здійснення крадіжки». А налити в чарку те, що випив гість з Рубіжного, - це вже скидалося на вбивство зі заздалегідь обдуманими намірами. Кому воно треба?

На пам’яті карного розшуку і транспортної міліції пасажирів спроваджували на той світ в найрізноманітніший спосіб: пристрілювали, брали на ніж, душили шворкою і голіруч, проламували голову кастетом та спускали на ходу під укіс. Колись, під час бандитських розборок, одразу після війни навіть кинули в купе з конкурентами ручну гранату. Але щоб людину свідомо труїли, та ще й хімічною гидотою, - цього не пам’ятали навіть ветерани розшуку.

Від автора: Олекса тоді або не знав, або не ризикнув розповідати мені таємничу легенду часів Лаврентія Берії. Поважаних людей з провінції викликали до Москви. Начебто для вручення високої нагороди або нового призначення. Характерно, що разом з відрядженням громадянину давали в руки вже куплений квиток до вагону СВ. Друге місце в купе займав добродій із зовнішністю, яка не запам’ятовується. За одну-дві станції до Москви мовчазний попутник виходив зі своїм маленьким чемоданчиком, а щасливого пасажира після прибуття до столиці нашої Батьківщини знаходили мертвим, без зовнішніх ознак насильницької смерті. Сім’я одержувала урну з прахом і довідку про смерть раптову від, як тоді казали, «розриву серця». Про обґрунтованість цієї легенди свідчив той факт, що повоєнні провідники боялися служби у СВ-вагонах на Москву, як чорт ладану. Хоча і зарплата, і прогонні там були дуже високі. Подейкували, що в такий спосіб люди з МДБ прибирали тих, кого з різних причин не можна було знищити в традиційний для цього відомства спосіб - оголосивши ворогом народу. Нещасних труїли спеціальною гидотою, розробленою у таємних лабораторіях беріївської безпеки. Вже в часи «гласності» Ельдар Рязанов поклав цю легенду