Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Тут уже я не витримав. І нагадав нахабі, що імпортні фільми відповідної тематики можна подивитися виключно на закритих переглядах: або в Будинку кіно, або в Клубі ЦК. Тут уже у замполіта руки затрусилися і він заткнувся до кінця наради. Генерал мене перебивати не став, тільки зиркнув вдячним поглядом. А потім запитав усе ж таки:

— У молодшого покоління є що-небудь, окрім підколок?

— Тільки те, товаришу генерал, що я вже казав. Таких злочинців можна лише вирахувати.

— А за якою формулою, дозвольте поцікавитися?

— В тому то й справа, що вони діють не за звичними схемами. Подивіться: таке враження, що їм байдуже, скільки грошей узяти, аби галасу було більше. У тій, першій, ощадкасі коту повернутися ніде. І грошей відповідно — на дві з половиною операції за день. Та ще й під самим носом у міліції і держбезпеки. Друга ощадкаса — теж не Ельдорадо. Ну, взяли пенсію, але загальна сума яка? Не варто було і димові шашки витрачати. Нарешті — зарплата, яку вони вихопили з-під самого носа у охорони. Там-таки поряд із тим «рафіком» стояли машини таких підприємств, що однією господарською сумкою зарплату не винесеш. Тисячі робітників, сотні тисяч карбованців! Бери — на вибір. А вони хапають… Ну, не артіль інвалідів, звичайно, але й не завод «Більшовик».

— І що з цього випливає, Сирота?

— Те, що це лише тренування. Як кажуть в армії, учбові навчання, в обстановці, максимально наближеній до бойової. Справжніх грошей вони ще не брали. Зате деяких правоохоронців, вибачайте за грубощі, взяли на понт. Пригадайте епізод у Дарниці. Що мобільна група робила? Заховалася під машину і давай стріляти на всі боки, як пацани з пукавок. То ще диво, що нікого зі сторонніх не зачепило.

— Хотів би вам заперечити, Сирота, — зітхнув Генерал, — але нічим.

— Спасибі на доброму слові, товаришу генерал.

— Нема за що. Коли надумаєте, де нам цих ганцихристів наступного разу чекати, знайдіть мене в будь-який час дня чи ночі.

Дивна річ — хоча всі наради у кабінетах начальників відбуваються у вузькому колі і зміст їх розголошенню не підлягає, однак чомусь все, про що там йшлося, негайно стає відомим всім у нашій Управі, включно з затриманими в капезе. Вже наступного дня я помітив, що колеги у коридорах та буфеті якось дивно позирають на мене. Така, бач, суміш цікавості і співчуття.

Романтично налаштовані бандити таки десь зачаїлися. Але Генерал мав рацію в головному — чекання рідко надає хорошого настрою. За якийсь час загалом привітне київське небо стало видаватися мені кепсько випраною ганчіркою, сигаретний дим тхнув прілим сіном, кава мала виразний присмак цвілі, а всі дівчата та молоді жінки, які траплялися мені на вулицях, були чомусь кривоногими і з сідницями до колін. От тоді нелюдським вольовим зусиллям я дійшов правильного висновку: допрацювався! І одразу стало легше. Все набуло реальних кольорів і обрисів — від неба до дівочих фігур.

Щось таке, або приблизно таке, переживали, напевне, всі київські сищики — від Полкана зі Старим до зеленого практиканта з вищої школи міліції. В ощадкасах і надалі слухняно парилася охорона в цивільному та формі, касири підприємств та організацій під’їжджали по зарплату під таким озброєним прикриттям, що вистачило б не на один острів Даманський, але наші гади-бандити таки й справді зачаїлися.

Першим не витримав Генерал. Воно й зрозуміло: саме його найбільше діставали ті, на Печерських пагорбах. Він викликав мене разом зі Старим і рубонув:

— Кажіть, що на черзі? Може, Держбанк на Жовтневій? Бо від цих інтелігентів усього можна чекати.

Прошу занести до протоколів та мемуарів — першим вжив термін «інтелігенти» не я, не Старий і навіть не Полкан, а сам начальник Управи. Важко сказати, що це було — озаріння, котре іноді навідує навіть найзабацаніших, чи специфічна лайка, але наш Шеф саме так і сказав.

— Ні, товаришу генерал, Держбанк вони брати не будуть. Хоча, напевне б, і змогли, якби не одна характерна особливість цієї установи.

— Що, надійна охорона?

— Та де вона там надійна! Нормальна колгоспна комора охороняється краще. Просто в банку фіксують номери переважної більшість грошей. Куди з ними подінешся? Ти ще по півлітру не встигнеш зганяти, як у касира гастроному будуть списки всіх вкрадених купюр. Тож грабувати банк — це все одно, що котів стригти. Шерсті мало, зате гвалту!

Генерал погодився і навіть посміявся, уявивши собі процес стрижки. А потім споважнів і скомандував:

— Відставити жарти, ближче до справи. Якщо не банк, то що?

— Розповідала бабуся, що за старих часів злодії любили карнавку з пожертвами з церкви красти.

— Сирота, якщо ти зараз не стулиш писок, то завтра сам будеш з карнавкою на паперті стоять. І жебрати. І не в порядку оперативного прикриття, а на прожиття.

— Вибачайте, товаришу генерал, але найближче до життя виявився наш замполіт. Пам’ятаєте, він про кіно триндів, іноземне, як про джерело натхнення для наших грабіжників?

— Ну то й що? Хрущов теж триндів про комунізм, який настане на початку восьмидесятих. І де той Хрущов? І де той комунізм? Так, останню фразу я не казав, а ти не чув. Ти щось там про кіно…

— Саме так. Був такий фільм — гангстери і філантропи. Років… зараз скажу… ну, з десять, як мінімум, тому. Ще при Микиті Сергійовичу.

— Сирота, ти геній.

— Компліментів не треба, краще грішми.