Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

читачів не виникало щонайменшого сумніву у потрактуванні автором поведінки та вчинків руських князів Данила і Василька напередодні Батиєвої навали. Певно, зустрічаючись не один раз особисто з монахом Юліаном у 1236–1238 роках, князі Данило та Василько зрозуміли, як треба себе вести із ханом Батиєм і його оточенням.

Правильно обравши стратегічну лінію опору татарам та особистої поведінки, Великий Галицько-Волинський князь Данило зумів врятувати переважну більшість свого народу від смерті і татарського поневолення та зберіг самостійність і незалежність своєї держави на довгі роки.

Ще раз чітко та незаперечно стверджуємо: у 1240–1241 роках татарська армада хана Батия не завойовувала земель Русі (Галицько-Волинського князівства), а проходила їх воєнним походом.

б) Стратегія поведінки та вчинків Великого князя Данила Галицького у 1240–1250 роках за Літописом Руським.

В черговий раз звертаємо увагу читачів на той факт, що Літопис Руський доволі чітко зафіксував поїздку Великого князя Данила Галицького до ставки хана Батия тільки в кінці 1250 року. І хоча українські історики вже давно дотримуються пізнішої московської версії, що та поїздка відбулася 1246 року, одночасно з так званим Олександром Невським, та то звичайний московський «доважок брехні». Так заний Олександр Невський, 1230–1232 року народження, з 1238 року сидів заручником при дворі хана Батия. Між іншим, про те, що так званому Олександру Невському 1237-го було тільки 5–6 літ засвідчила російська імператриця Катерина II в особистому листі до одного з французьких просвітителів, розкриваючи тему: «Размышления о проекте истории России XVIII века, написанныя собственноручно и сохранившияся в черновом подлиннике (В 1785 году.)» [168, с. 115].

Зазначимо, що особистий лист Катерини II завірений підписом міністра «церковных дел и народного просвещения Российской Империи князем Александром Голицыным». Послухаємо російський державний документ:

«Рукопись состоит из 17 листов; внизу лицевой стороны последнего листа находятся следующия подписи: «Прочитав эту рукопись, я удостоверяю, что она принадлежит руке Её Величества Императрицы Екатерины ІІ. Министр церковных дел и народного просвещения Российской Империи князь Александр Голицын».

«Я удостоверяю точность и подлинность подписи князя Голицына. Граф де ля Ферроне» [168, с. 136].

Перепрошую шановних читачів за відхилення від основної теми. У кого є бажання дізнатися більше про московське фальшування російської та української історій, раджу звернутися до праць автора «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська».

Вважаю, що в цьому питанні (про вік так званого Олександра Невського) Катерині II цілком можемо довіряти. 1785 року, коли Катерина II писала цього листа французькою мовою, ще не стояло питання вигаданих Невської та Чудської битв. Апетит російських монархів на «доважки брехні» з’являвся під час самого процесу фальсифікації історії.

Як бачимо, прототипу Данила Галицького в російській історії в образі Олександра Невського не існувало.

Повернувшись на рідну землю з «Угрів», як писав Літопис Руський, Данило Романович наразився на протидію своїй владі галицького боярства та відвертий колабораціонізм болохівських князів. Звичайно, миритися зі смутою у державі у такий відповідальний час Великий князь не міг і жорсткою рукою навів лад у краї. Так трактує літопис.

Послухаємо історика Київського університету М. Молчановського про визначення території Болохівської землі у складі Великого Галицько-Волинського князівства:

«На думку п. Дашкевича (автора «Літопису Литви і хроніки Руської», Вільно, 1827. — В.Б.), Болохівська земля займала приблизно південну частину сьогоднішнього Новоградволинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського, весь Летичівський повіт та, можливо, південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів» [21, с. 121].

А ось як вчинив Великий князь Данило Галицький з болохівськими князями-заколотниками, що продалися хану Батию:

«Данило ж, почувши [про] прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту (Поділля. — В.Б.), відразу кинувся на них: городи їх вогневі віддав і вали їх розкопав… Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він [такі] городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків… Звідти ж він [Данило, пішов назад], пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо заставили їх [болохівських князів] татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [18, с. 399].

Як бачимо, господарями Галичини, Волині, Київщини, Полісся та Пониззя ще до кінця 1241 року знову стали Данило Галицький з братом Васильком. Бо під час упокорення Болохівщини «… Василько-князь зостався стерегти землі [своєї] од Литви…» [18, с. 399].

Поза сумнівом, 1241 року Болохівська земля знову була підпорядкована Великому князю Данилові Галицькому. Поновив він свою владу і на Пониззі та поступово приборкав галицьких бояр. Ось як про ті далекі події розповів київський історик М. Молчановський:

«…До певної пори володарем цієї сторони (Пониззя. — В.Б.) вважав себе Данило і до… 1255 р. татари тут не мали ніякої сили… Відчувши під собою надійну опору, Данило залишає старе гніздо боярства Галич і переселяється в Холм, тоді коли його син сідає в зановозбудованому Львові. Становище Данила щодо татар на деякий час порівняно незалежне» [21, с. 147].

Треба визнавати таке «становище Данила» з 1241 до 1250 року. Без жодного сумніву! Літопис Руський за ці десять літ згадує про татар лише один раз (1243 р.) ось такими словами:

«А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчин його, на ім’я Актай, кажучи: «Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Монмана та Балая, щоб знайти тебе». Данило тоді, заперши Холм, поїхав [у Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила-митрополита. А татари пустошили до [города] Володави і по озерах, і вернулися, багато лиха натворивши» [18, с. 400].