Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Австрійська Галичина

Сьогоднішній образ (чи концепт) Галичини можна порівняти з пірамідою, прихованою під товщею піску або майже повністю окутаною тропічними рослинами. На поверхні знаходиться лише вершина, що здається порівняно невеликою і відносно простою. Внизу ж, у невидимій на перший погляд частині, лежить досить масштабна основа, складена із великої кількості блоків, припасованих один до одного в різний час різними поколіннями майстрів. До певної міри, у науковій та повсякденній уяві образ Галичини служить величним меморіалом, пантеоном, у якому поховані спогади про «стару добру Австрію» і трохи гіршу «Польщу», місцем для їхнього пошанування і складання символічних жертв «втраченому минулому». Галицький міф, побудований із стереотипів та ідеалів минулого, схожий швидше на хатинку із гральних карт, яку дуже легко зруйнувати. А проте він існує й надалі. І в цьому унікальність цього міфу, і регіону, який його створив.

Роман Голик

© Р. Голик, 2016

Унаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Галичина відійшла до Австрійської монархії. Така ж доля спіткала 1787 р. Буковину, яка 1849 р. виділена в окремий округ. З 1795 р. до коронного краю також входила Холмщина.

На початку липня 1772 р. у підльвівському селі Скнилівок отаборився австрійський окупаційний корпус, який перебував там два місяці. Натомість російський гарнізон, який залишався у Львові з 1764 р., покинув місто. 19 вересня австрійське військо під командуванням генерала А. Гадіка через Краківську браму ввійшло до середмістя. На мурах ратуші вивішено маніфест імператриці Марії-Терезії від 11 вересня про перехід Галичини під владу Австрії та призначення повноважним комісаром й губернатором для управління коронним краєм графа Антона Перґена.

4 жовтня 1772 р. вулиці міста заполонило військо, брук посипано зеленню, навколо ратуші вишикувано міські цехи з хоругвами, а в святково прибраній латинській катедрі під спів Te Deum, залпи гармат і ручної зброї, звуки військових оркестрів, патетику вітальних промов духовенства й вигуки «Хай живуть Марія-Терезія, цісарева, і Йосиф II, наш пан!» відбулася інавгурація А. Перґена на посаду губернатора. Львівський староста Ян Кіцький і підкоморій Зельонка від участі в церемонії ухилилися, викликавши цим невдоволення представників нової влади, але заслужили подяку короля Станіслава Августа.

Завдяки значним організаторським і дипломатичним здібностям Перґену легко вдалося організувати складання вірнопідданської присяги всіма верствами галицького суспільства. Акт присяги було підписано у Львові 29 грудня 1773 р. під час влаштованого пишного фестину. Тоді ж шляхетські депутати вручили йому в дар 6 тис. дукатів разом з лояльним адресом. Одним із перших розпоряджень губернатора стало визначення адміністративного поділу краю: Львів став центром (столицею) новоутвореної на терені колишнього Галицького князівства (пізніших Руського, Белзького й частини Подільського воєводств Речі Посполитої) і приєднаної частини польських земель австрійської провінції — Королівства Галичини і Володимирії, а крім того центром львівського дистрикту, згодом округу. Завдяки цьому місто почало втрачати військово-торговельне функціональне призначення й перетворюватися на носія австрійської централістсько-бюрократичної урядової системи.

Губернаторство спочатку діяло в конфіскованій 1773 р. будівлі Єзуїтського монастиря і далі в 1775–1821 рр. у колишньому палаці Любомирських на Ринку, 10, згодом у новозбудованому палаці на Губернаторських валах (тепер вул. Винниченка). Створено інші крайові органи влади: фінансову колегію, державну бухгалтерію, кримінальний, апеляційний і шляхетський суди, будівельну дирекцію та дирекцію державних маєтків. Колишні владні посади — воєводи, каштеляна, старости скасовано. У місті дислоковано чисельну військову залогу (у 1827 р. — 4,4 тис., 1848 р. — 11,8 тис. вояків) й головне військове командування. Львів заповнила значна кількість чиновників (у 1787 р. — 580, 1800 р. — 790, 1830 р. — 1430), за походженням переважно німців, онімечених чехів, угорців, словаків.

1775 р. оголошено про створення крайового Станового сейму як дорадчого органу, який збирався на засідання періодично з 1782 до 1845 р. в Єзуїтському костелі (нині гарнізонний храм Св. Петра і Павла). За призначенням цісаря до його складу входили вищі сановники, представники церковної ієрархії, магнати і шляхта, ректор Львівського університету, бургомістр Львова і один представник львівського патриціату.

Патентом цісаря Йосифа II від 31 серпня 1786 р. у Львові скасовано магдебурзьке право. 1 листопада 1787 р. розпочав діяльність новоорганізований львівський магістрат, який складався з трьох сенатів — цивільного, кримінального і політичного. Два перших сенати під керівництвом міського синдика здійснювали судові функції, а третій завідував міським господарством.

Згідно з цісарським рескриптом від 18 жовтня 1786 р. магістрат очолювали президент і віце-президент. Крім них, у його складі було 12 радників у цивільно-карних і 4 у політичних справах, 4 секретарі і 4 протоколісти та 24 інші службовці, разом 50. Допоміжні служби виконували 20 осіб (судові слуги, сторожі, доглядачі в’язниць) і один кат. Бургомістра і радників обирав Міський виділ — виборний орган, що складався з десятків (спочатку 24, пізніше 60) членів, обраних міською верхівкою, й опосередковано контролював діяльність магістрату. Проте у 1805 р. уряд з метою обмеження міського самоврядування позбавив Міський виділ права обирати радників магістрату, і їх почала призначати влада. Членів цивільного і кримінального сенатів призначав апеляційний суд, а сенату політичного — губернаторство. Таким чином, магістрат остаточно перетворився нав державний орган — міське самоврядування зникло. 1820 р. у зв’язку зі створенням кримінального суду кримінальний сенат ліквідовано.

Згідно з розпорядженням цісаря від 1 грудня 1785 р. усе діловодство в магістратах міст переведено на німецьку мову. Пост бургомістра Львова займали винятково німці (наприклад, Франц-Антон Лоренц; Йоган Гоме, 1825–1842; Еміль Ґерард (Жерар) фон Фестенбурґ, 1842–1848), серед радників і допоміжних служб було чимало поляків. До апарату магістрату поміж іншими інколи потрапляли й міщани-українці, а декілька