Борис Левандовський - Бабай

полегшення — Назар потроху почав заспокоюватися, його маленьке, зіщулене під ковдрою тіло стало розслаблюватися, наче рука, яку міцно стиснули в кулак, а потім відпустили.

…І ще Назар був дуже задоволений, що ніхто не помітив, як він «підпустив лимонаду» — якщо вжити фразу дідуся Миколи. І для справедливості варто додати, що останнього разу це було вже дуже давно… адже так? А зараз — хто б не злякався всього цього? І штани намокли зовсім трішечки, ледь-ледь. Правда ж?

Думаючи про це, Назар нарешті перестав прислухатися до шерехів у темній кімнаті і зовсім спокійно заснув.

2

Наступні п’ять днів минули спокійно.

Родина поступово облаштовувалася на новому місці, звикаючи до змін у домашній обстановці, розташування крамниць, розкладу транспорту і сотень інших дрібничок, з яких складається повсякденне життя. Все поверталося на круги своя. Михайло Левшиць після чотирьохтижневої відпустки взявся до своїх обов’язків у фірмі, що займалася оптовим продажем медикаментів. Останні півроку він керував відділом маркетингу, зробивши за неповні п’ять років кар’єру від рядового співробітника. Валерія працювала в тій самій фірмі менеджером із закупівель, налагоджуючи стосунки з виробниками. «Ти купуєш, я — продаю. То якого дідька нам ще хтось потрібен?» — доволі прозоро жартував Левшиць удома.

Назар за ці дні встиг познайомитися з декількома хлопцями з нового двору, але поки що ні з ким близько не зійшовся; підготовка до занять у школі, що починалися через десять днів, відбирала левову частку вільного часу — зрозуміло, з ініціативи батьків, а не самого Назара. До того ж, він дуже сумував за своїми старими друзями, хоча зідзвонювався з ними майже щодня.

Назар зробив одне несподіване і не дуже радісне відкриття: схоже, усі його приятелі поставилися до цього раптового переїзду значно менш болісно, ніж він сам. Зрештою, Назар прийшов до висновку, що так трапилося, напевно, тому, що у їхньому житті не змінилося нічого, у його ж — змінилося все.

У передостанню суботу серпня, як і планувалося, Михайло з Валерією влаштували невеличкий бенкет із нагоди новосілля. Запросили тільки двох колег по роботі з дружинами, подружню пару, з якою родина товаришувала вже багато років, і, звичайно, батьків. Ще троє чи четверо запрошених прийти не змогли, пояснивши відсутність поважними причинами; це нікого не зачепило, тим більше, що вони обіцялися навідатись іншим разом.

Гості почали сходитися після сьомої. Кожен приніс із собою подарунок — недорогий, але відповідний до випадку. Відверто кажучи, вони не надто відрізнялися оригінальністю. Спостерігалася навіть курйозна тенденція: пластмасовий набір мильниць і рушникових вішалок для ванної кімнати, йоршик для унітаза в комплекті з поличкою для туалетного паперу, плетений килимок для туалету разом із йоршиком, знову набір мильниць і… зрозуміло, ще один йоршик.

«Це на той випадок, — тихенько підморгнув Валерії Михайло, — якщо ми вирішимо відкрити приватну громадську вбиральню. Або в нас у сім’ї раптом почнеться поголовна „швидка настя“.»

Валерія спершу пирснула, а потім кілька хвилин обережно придивлялася до гостей, намагаючись визначити, чи випадково не підслухав хто-небудь зауваження Левшиця.

І, нарешті, настінний кварцевий годинник — два серця, що немов наклалися одне на одне, — його подарували батьки Валерії, і, мабуть, це був єдиний справжній подарунок. Хоча, звичайно, застілля влаштовувалося не задля презентів, і всі це розуміли.

З

Коли гості почали сідати за стіл, виявилося — незважаючи на те, що не всі запрошені прийшли, — одного місця бракує. Точніше, не вистачає одного стільця.

— Ти не міг би принести стілець зі своєї кімнати? — звернулася Валерія до Назара. — Інакше комусь доведеться сидіти у мене на колінах.

— Ну, мамо… — він скривився, як від кислиці, демонструючи всім своїм виглядом, скільки невиправданих зусиль вимагає від нього її прохання. Назар уже вмостився за столом на дальньому кінці дивана, де звичайно любив займати місце, якщо його саджали разом із дорослими. Як правило, така диспозиція дозволяла без перешкод дивитися телевізор. І тепер вибратися звідти було майже неможливо, бо з єдиного зручного для проходу боку вже сиділи четверо людей: одне запрошене подружжя і бабуся з дідусем, батьки Михайла.

— Під стіл, — нагадала Валерія, розкладаючи серветки біля тарілок. — Коли хочеш, у тебе це чудово виходить.

— Нічого, я сходжу, — сказав Михайло, несучи з кухні великий таріль салату зі свіжими овочами. Валерія з докором глянула на нього.

Назар поспішно повернувся до телевізора. Там якийсь сонний тип терпляче пояснював герою Стівена Сігала, як саме він збирається його покалічити.

Михайло взяв у дитячій стілець, на якому Назар сидів, роблячи домашні завдання за письмовим столом, і затримався на порозі. Кімната йому подобалася. Колись у будинку батьків у нього теж була своя кімната, щоправда, менша, і до сьомого класу її доводилося ділити зі старшим братом, поки той не поїхав навчатися до іншого міста. Вкотре Михайло подумав, що їм справді пощастило з цією квартирою.

Збираючись вийти, він кинув ще один погляд на кімнату, оцінюючи її нібито загалом, — нещодавно Левшицю сяйнула думка, що згодом тут можна було б поставити у вільному кутку шведську стінку і турнік для Назара. У його віці цього поки вистачить, а там буде