Борис Левандовський - Бабай

Повертатися самому до своєї кімнати було нелегко, але він розумів, що рано чи пізно все одно доведеться це зробити.

— Дивно, це на нього не схоже, правда? — подивилася на чоловіка Валерія, коли вони сіли вечеряти.

— А хто його знає. Звісно, може, він говорить так, як було, — в голосі Левшиця відчувався сумнів, — може бути.

— А ця реакція… Пам’ятаєш, як ти знайшов у нього в тумбочці ті гидкі фотографії?

Михайло пирснув, ледь не подавившись куснем відбивної.

— Ще б пак! Збирався зробити йому сюрприз, підкласти нові комікси. А тут з’ясовується… — він засміявся. — Знаєш, я відчув себе таким ослом, коли побачив ледь не цілу річну передплату порножурналів…

Валерія залишалася зовсім серйозною.

— Але навіть тоді він не був таким… По-твоєму, його справді так могла налякати перегоріла лампочка? Він так себе поводив, немов йому доводиться… брехати.

Цієї миті з’явився Назар, щоб приєднатися до них. Він був злегка насупленим і залишався, як і раніше, неговірким, але все-таки виглядав помітно краще. І Левшиці за мовчазною згодою закрили цю тему.

Щоправда, не на довго.

Насправді Назар оговтався від шоку значно швидше, ніж можна було б очікувати навіть від дорослого. У дорослого те, що відбулося, не бажало б укладатися в голові і зводило б із розуму, вступаючи в конфлікт із усталеним світоглядом. Але Назарові було тільки вісім, а в цьому віці багато що здається можливим. За весь залишок вечора жодна думка про власне божевілля навіть не промайнула в його голові — тому що логіка дітей проста (і де в чому перевершує дорослу): щось відбувається — отже, це можливо.

Зовсім інша річ — страх. Лягаючи спати, Назар хвилини три вагався, перш ніж усе-таки зважився не вмикати настільну лампу. Він подумав, що батьки почнуть здогадуватися… Він і раніше чув про всіляких чудовиськ (правда, ніколи від Михайла чи Валерії, бо хоч іноді вони й вигадували когось типу козюльника, але це було смішно, а не страшно), які живуть у кімнатах дітей під ліжком чи у шафі. Але то був абстрактний страх, навіюваний моторошними історіями й темрявою. А тепер він зустрівся зі страхом знання. І це все змінювало.

Тому що тепер Назар був упевнений в існуванні монстрів. Хай навіть те, що він побачив, було тільки натяком.

Якщо він захоче комусь розповісти, бабаю це може дуже не сподобатися (йому ж чудово чути з-під ліжка, про що говориться в квартирі і, можливо, навіть за її межами). І він одного разу вилізе вночі, коли Назар буде спати, щоб покарати його. Наприклад, повідкушувати пальці чи зробити щось ще жахливіше. Чи доводилося йому коли-небудь чути, щоб якусь дитину знайшли вранці по-звірячому знівеченою, вбитою вночі у ліжку? — напружив пам’ять Назар. І щоб при цьому ніхто не знав винуватця? Згадати не зміг. Хоча це ще нічого не означало. Такі випадки все одно могли відбуватись і не розголошуватися. Дорослими. І звалюватися на них же. Спеціально. Бо ж буки, бабаї та інші потвори повинні приходити тільки до поганих дітей. А чи був він поганим? Чи вони самі вирішують, кого вибрати — за якимись своїми особливими ознаками?

А раптом… — сяйнула в голові Назара приголомшуюча думка — існує таємна змова між дорослими і цими монстрами: чудовисько нападає на дитину — і так дорослі дізнаються… То ж не дарма його батьки хотіли, дуже хотіли, щоб у нього з’явилася своя кімната, і навіть квапилися з переїздом!

Однак, поміркувавши, Назар із відразою й соромом відкинув цю думку — добре ще, що Валерія з Михайлом не могли його чути, використовуючи телепатію. Йому все-таки було вже вісім, а не п’ять, і він все таки підозрював, що у всій цій ієрархії: діти-дорослі-монстри — поганими є саме останні. Хіба він сам не мав змоги переконатися в цьому, коли бачив одного з них на стіні? До того ж, тато з мамою його люблять і… хіба вони вважають його поганим?

Незважаючи на те, що малюнок був зроблений Назаром самостійно — хоча внутрішньо він не міг заперечувати присутність якоїсь сили, що водила його рукою, — він анітрохи не сумнівався, що бачив — точно чи приблизно — того, хто відповів йому по трубах опалення. Бабая. Того, Хто Стукає По Трубах. Зіштовхуючись із невідомим, діти більше покладаються на інтуїцію, ніж на розум.

Але от навіщо той дав знати про себе? І що тепер може статися далі? Чи це було грою випадку, і на цьому все скінчиться? Може, він просто зробив щось не так — наприклад, не варто було просити його назватися? Не дарма ж виникло те неприємне відчуття… Просто не треба було цього робити, та й годі. Але тепер він це знає і навіть близько не підійде до тієї клятої батареї.

Роздуми в такому руслі принесли певне