Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

— Відчиняти, швидко, тут міліція з Товстого!

Видно, зорієнтувалися, що двері до дому незачинені, бо ледве встигла встати, вже вдерлися до кімнати і засліпили Гонорку ліхтариком.

— Рукі вверх! Не рухатись!

Не дуже знала, про що йдеться, чи це стосується її. Але колючий дотик штика позбавив її омани.

— Рукі, руки, руки вверх!

Підняла руки, короткувата нижня спідниця відкрила її голі, зграбні стегна. Струмінь світла, засліплюючи очі, просунувся з її обличчя крізь груди, живіт і досяг босих ступень. Осліплена, не розпізнавала облич, але зорієнтувалася, що в кімнаті є їх кілька.

— Де чоловік? Чи дома нема нікого чужого?

— Нема, нема, — відповіла і, опустивши руки, спішно натягувала спідницю.

Дряпнув сірник, хтось запалив лампу. Лише тоді побачила в кімнаті двох солдатів з гвинтівками й молодого офіцера у білому кожусі, в якого одна рука була забинтована, а в другій держав пістолет. Разом з ними був Дисько Борма, голова сільської ради у Ворволинцях. Гонорка подумала собі, що мабуть хтось доніс про гонку самогону. «То й що, що нам можуть зробити: всі гонять самогон! Щонайбільше нехай собі його забирають. Борму мушу якось відкликати вбік і поговорити!» Тим часом солдати встигли обшукати хату.

— Нема нікого, — доповіли тому в білому кожусі.

— Так, харашо, побачимо... Вас, громадянко, як звати?

— Ільницька, Гонората Ільницька... Адже ж Дмитро, пан Борма мене знає... — здивувалася Гонорка.

— Але я вас питаю! — перебив офіцер. — Гонората Станіславівна, так?

— Так, дочка Станіслава...

— Харашо, харашо... Чоловіка вашого звати Ільницький, Флоріан Якубович... Так?

— Так його звати, син Якуба.

Говорячи це, Гонорка, а здавалося їй, що робить це хитро, намагалася крок за кроком наблизитися до Борми. Прошепотіла:

— Флорек самогон у стайні гонить. Зроби щось... — Борма почув і знизав лише плечима.

— Не порозуміватися, громадянко! Відповідати тільки на мої запитання. Де ваш чоловік?

— А хіба я це знаю? З вечора кудись пішов, мабуть, у село і хіба ще не повернувся.

— До кого пішов?

— А звідки я можу знати, куди ті мужики лазять? Певно, десь у карти грає або самогон дудлить... — Говорячи це, краєм ока помітила, як Дмитро прошепотів щось солдатові; а той відразу вибіг з кімнати. «Зрадив, свиня!»

І цілком не помилилася. Не минуло багато часу, як солдат привів під гвинтівкою ледве тримаючогося на ногах, забрудненого сіном і немало наляканого Бронека Шушкевича.

— Там є ще один, але зовсім п’яний, товаришу начальнику, і аж ніяк розбудити його не вдається. Самогон гнали,— доповідав молодий солдат.

— Це ваш чоловік? — офіцер вказав на Шушкевича.

— Ще цього не вистачало! — обурилася Гонорка.

— Ні, ні. Це їх сусід, звати його Шушкевич Броніслав, — услужливо підказав Борма. І додав: — Його також маємо на карті...

Шушкевич протвережувався моментально, та й Гонората почала розуміти, що пришельців цілком не цікавить гонка самогону.

Не дуже великий дім Біалерів, з прибудовою, що служила господарю підручною майстернею, стояв на горбку, майже у самій середині хутора.

Рахеля розбудилась у середині ночі, мучена якимось сонним кошмаром, від якого тікала і втекти не могла. Не встигла ще добре отямитись, як почула за вікном навальний гавкіт собак, верещання людей та постріли. Почала термосити чоловіка, який спав біля неї.

— Йоселю! Йоселю! Прокинься, прокинь...

— Що таке, що? Що сталося?

Розісланий Йосель сів, протираючи очі.

— Слухай! Не знаю, що таке, але в селі щось діється! Може знов якісь бандити? Що нам робити? Що ми тепер зробимо?

— Цить, жінко, цить! Що має бути, то й так буде. А може, навіть нічого не буде...

— Мудрагель мені знайшовся. Розбуджу дітей, нехай краще в коморі сховаються.

Почали одягатися. Йосель в душі признав, що дружина має рацію. Добре пам’ятав, як незабаром після вступу росіян на їх дім напала банда різунів. І не відомо, що б сталося, якби не результативна відсіч сусідів. Янек Калиновський, за яким Циня видивляє очі, майже увесь Червоний Яр підірвав на рівні ноги. Піймали навіть одного з напасників, якогось Данилу Філіпюка з Ворволинців. Збили його і, зв’язаного мов портянку, в посторонках завезли вранці до Товстого. Однак там не дуже кому було його віддати, бо старої польської поліції вже не було, а нова, радянська міліція ще не була організована. А про того Філіпюка уся околиця знала, що «самостійник» з нього завзятий і вистачало, що запаморочився самогоном, як почав прилюдно викрикувати, що незабаром вже «буде різати євреїв та