Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

ляхів, як чорну свинину!» Біалер не стільки здивувався, як не на жарти налякався, коли через пару днів той самий Данило змінився з різуна на міліціонера в Товстому.

— Ще ти мене, єврейський парху, запам’ятаєш! Ти, польський шпигуне! — відгрожувався Біалерові.

Рахеля розбудила дітей і наказала їм одягатися. Циня, сімнадцятирічна панночка, вродлива й смуглява, з очима сполоханої сарни, і дев’ятирічний Гершель, понад свій вік вирослий і худий, як тріска.

— Цить! — утихомирив всіх батько.

Почули тоді характерний свист полозів на замороженому снігу, пирхання коней та людські голоси. Не підлягало сумніву, що ті назовні затрималися перед їхнім домом.

— Сховайтеся до комори! Вже, вже! Ні! Краще по драбині на горище. Ти також, Рахеля, разом з ними. Ну вже, вже!

— А ти, а ти! Пане Всемогутній, рятуй народ Ізраїля!

— Тату! Іди з нами, татку! — майже плакав наляканий Герш.

Йосель вштохнув їх до комори, звідки був вхід на горище. Заледве встиг відставити драбину, як почалося добивання до дверей. Після досвідів того нападу Біалер мав вхід до сіней, забезпечений солідною залізною штабою. Не реагуючи на навальне валення у двері, подався назад у кімнату, забарикадував комод і, готовий до всього, став із сокирою біля віконної ніші. Його не залишала надія, що й на цей раз сусіди не кинуть його в небезпеці. Прибулі перестали стукати у двері, чув, як якийсь паскудно вилаявся. Підійшли до вікна. Стукали в шибку.

— Відчиняй, Біалере, тут міліція з Ворволинців!

З жахом пізнав голос Данили Філіпюка. Міцніше стиснув держак сокири. Мовчав. За хвилину знову почали валити в шибку. І знову оскаженілий голос Данила:

— Знаю, що ти там є, єврею! Іменем радянської влади кажу тобі, відчини, бо інакше пожалкуєш. Вивалимо двері, і так тебе дістанемо.

— Почекай, Данило, я з ним поговорю, — Йосель пізнав по голосу Борму.

— Біалере, то я Борма! Пізнаєш мене?

— Пізнаю... Тебе, Борма, пізнаю. Чого ти хочеш злючі?

— Справу маємо до тебе: службову, порозмовляти треба.

— А не можна почекати до ранку? Дружину й дітей мені лякаєте.

— Видно, не можемо. А ти радянської влади не бійся. Відкривай!

— А то ніби чому я маю боятися влади? Але Філіпюкові не відкрию.

— Відкрий, відкрий, Йоселю, не опирайся. Тут з нами є сам товариш комісар з Товстого. То товариш комісар хоче з тобою поговорити, а не Філіпюк.

— Відкривай, гражданін Біалер, ми к тебе от імені советской власті, а советскую власть уважать нада! Откривай, не бойся.

— Зрозумів? — включився Борма.

— Нікому не відкрию, поки не приведете сюди якогось сусіда. Після того нападу не вірю вже нікому. Навіть тобі. А по-російськи то будь-хто може говорити...

Хвилину радилися. Подумав також Біалер і прийшов до висновку, що якщо є Борма, то певно не бандити. І зняв засув з дверей. Солдат, який стояв у порозі, ударом приклада гвинтівки повалив Біалера на землю. Розлючені його опором, дали йому на збір до вивезення лише п’ятнадцять хвилин. А до того ще загрозили судом за чинення опору радянській владі.

Йосель Біалер часом дорікав собі, що він не є достатньо побожним євреєм. Але цього ранку, вигнаний зі свого родинного дому, приказав своїм і сам з честю поцілував стару мезузу. Відірвав її з одвірка і сховав за пазуху. На порозі, вирушаючи у невідоме, нагадав сім’ї слова святого Письма: «Жодна людина внизу не поранить собі пальця, якщо цього не постановлено зверху»...

У дім Даниловичів енкаведисти вдерлися зміцненими силами. З мешканцями будинку поводилися з непоступливою суворістю, проводили дріб’язковий обшук. Юрія Даниловича тримали увесь час під стіною з руками вгору.

Капрал резерву, Юрій Данилович, тільки на самі Різдвяні свята повернувся з вересневої війни додому. Вимучений війною, втечею аж з-під Львова з радянської неволі, щасливо добрався до Червоного Яру. Дома застав свою кохану Наталку... «Дружино ти моя чорноброва, любов ти моя безупинна. Вірила ти, що з тої війни до тебе повернуся! Вірила!» — і обсипував її поцілунками. Наталка живіт мала великий, мов склепіння. Гладив, пестив його ніжно. Затримала на хвилину його долоню: «Чуєш? Рухається, штовхає вже... ось тут, збоку, тут штовхає. Відчуваєш тепер? Чуєш?»

У січні Наталка народила Даниловичу сина. Дали йому ім’я Андрій, але через ті морози і сніговиці ще його навіть не охрестили і зареєструвати в управі не встигли. Найважливіше, що малий був здоровий і Наталка, як і раніше, мала квітучий вигляд. Наталка Величко була українкою родом з Касперівців над Серетом. У Червоному Яру було декілька шлюбів польсько-українських. Поляки часто брали собі дружинами українок. То були вдалі родини, та єдиною турботою, яку мали, то щорічне відзначання подвійних свят: католицьких і православних. Зрештою, споріднені чи ні, усі на Поділлі цього подвійного святкування не оминали. Наталка була багатою одиначкою. А її батько правильно розраховував на те, що йому доброго, хазяйновитого зятя кохана донечка до дому приведе. Не бракувало красуні Наталці гідних українських кавалерів. Але серце — не слуга, доня ляха