Жиль Леруа - Пісня Алабами

                                                                      Твій Фітц».

«Любий Гуфо,

Не надривайтеся так задля мене. Я розриваю заручини. У мене три залицяльники, і один з-поміж них обіцяє узяти мене заміж і повезти мене, куди я захочу. Хоч і завтра, варто мені тільки забажати.

                                                                          Пані Ікс».

«Годі вже обманювати саму себе, Зельдо Сейр!

„Розриваю“, так тільки у війську кажуть. Та це тільки інтермедія, пауза, антракт. Я приїду по тебе, ось побачиш. Мені все одно буде, якщо ти помреш, та я не витерплю, якщо ти одружишся з кимось. Надто ж із отим татовим синочком Селлерсом-молодшим.

Знаю від твоєї сестри, що він високий, дужий і вміє сподобатися жінкам. Уявляю собі, який він багатий, у його ж батька стільки бавовни! І ти кохаєшся з ним на задньому сидінні авто, правда ж? Це так оригінально! Так гідно!

Коли я уславлюся, — а незабаром я уславлюся-таки, він стане для тебе тільки прикрим спогадом.

Твій негідник, що так тебе кохає (а більшого ти й не заслуговуєш).

P.S. Ти так звивалася і скиглила, коли ми робили це вперше, та оскільки акторка з тебе кепська й дуже наївна, я збагнув: ти не дівчина».

Шість днів минуло від його останнього листа.

Той хлопчина не пітніє — і, либонь, не плаче, думала я, улягаючи його чарові й неспокою, що дедалі дужче мене від того охоплював.

Мене обрали королевою у трьох кампусах: в університеті Алабами, Джорджії та Сьюані. Років зо два це страшенно збуджувало мене і лестило мені. А сьогодні? Гм… Після урочистостей у Сьюані мене захотів провести Джон Дезіре Діборн. Ми зупинилися на тім закруті, де зазвичай починалися залицяння. Він був несміливий і незграбний: спробував поцілувати, та потрапив у вухо. «Будь ласка, — сказала я йому. — Ти непоганий хлопчина. Тільки не поводься як усі». Він зненацька зблід, і обличчя його ствердло. «Ти чекаєш на нього, еге? Чекаєш отого янкі? Письменника твоїх мрій, що так і залишиться письменником у мріях?». А я: «Так, чекаю. І так, втомилася чекати. Не хочу лишитися тут і жити в цьому липкому повітрі. Я задихаюся в нім. Ця вогкість… Цей пил, що налипає на тебе… Знаєш, які в мене астматичні напади, бо дихати тут украй важко?»

— Виходь за мене заміж. Медового місяця я повезу тебе туди, де вічна крига, і чаклун у кожусі назавжди позбавить тебе астми.

— Ти такий хороший, Джоне, і такий чудний. І чому всім вам кортить пошлюбити мене? Якби я була чоловіком, — якби не зобов'язана була як жінка брати шлюб, щоб посісти якесь місце в суспільстві, — якби була я хлопцем, то не одружувалася б.

— Але ж його ти чекаєш. І одружишся з ним.

— Ох… не люблю я його так, як напочатку. Не так люблю, як рік чи два роки тому. Сумніваюся навіть, чи кохала я його в тому розумінні, яке вкладають усі в це слово. Мене тривожить відстань. Коли він далеко, у мене таке враження, наче історія нашого кохання порожня, наче вона примара якась, а незабаром стане мильним пухирем, втраченою ілюзією. І це страшно, бо я віддаляюся від нього.

— Я наповню твоє життя присутністю, зроблю тебе щасливою, ти розквітнеш і станеш іще гарнішою, ніж зараз.