Жиль Леруа - Пісня Алабами

— Якщо тобі хочеться попорати мене, то я дам.

— Ти не повинна казати так, Зельдо Сейр. Це огидно звучить у вустах молодої дівчини.

— Та начхати мені, просто воно боляче. Першого разу так боліло, що я зомліла. Мене джиґнув Селлерс-молодший, еге ж, у тій закуреній кімнаті «Дзета Сігма». Потім, за чотири роки, мене порав янкі-лейтенант. Хтозна, чи боліло воно мені, адже ми були п'яні обоє. Та коли я прокинулася, то з мене цебеніла кров. Як хочеш, то можеш стати третім. Може, не набридатимеш більше отими дурнуватими умовляннями вийти за тебе заміж.

А він, блідий мов смерть, процідив крізь зуби:

— Може, я не такий гарний і не такий блискучий, Зельдо Сейр, проте я не безсердечний і не позбавлений гордості. Не використовуй мене, щоб порвати з твоїм нареченим. — Він помовчав, потім голос його стверд. — Що ж, як тобі кортить доскочити багато в житті, то тримайся свого янкі. Він утілить твої мрії. А я ніколи не покину нашого Півдня. Це обітований край, найшляхетніша, найчистіша і найвідважніша земля на світі.

— Амінь, — підвела я риску. У вогких очах Джона Дезіре Дірборна я побачила мов у дзеркалі, що я — чудовисько.

Наступного дня я написала Скоттові. Заявила йому, що виходжу заміж за Френсіса Стаббза, який пишався на обкладинках усіх часописів і зробив кар'єру на національному чемпіонаті. «Цікаво, що ви обоє носите однакове ім'я. Та на цім подібність і закінчується».

Стаббз навіть повіз мене до Атланти своїм авто і показав той дім, де ми будемо мешкати, — він стояв на вулиці Бакгед, і сусідою нашим був губернатор. У Джорджії усе й більше, і величніше. Губернатор мешкав у білому палаці з колонами, їх було вісімнадцять, якщо я правильно полічила.

Наш майбутній дім, де ми мешкатимемо зі Стаббзом, налічує вісім колон.

Учора я прочитала у «Смарт Сет» ваше перше опубліковане оповідання. Ви маєте пишатися, Фітце, мій Гуфо. На жаль, на світлині у вас дурнуватий вигляд.

Ваше гарне обличчя усе у бганках, воно кривиться і корчить гримаси, наче в якоїсь кіноакторки, оце те, що я розгледіла. Та ще й тіні попід очима, які довелося підретушувати, сірятина на повіках і надто чорні вії. У вас такі гарні зелені очі, то нащо робити їх темними мов вуглини? Що все це означає, га? Облиште всі ці дівчачі витівки, нехай уже я до них вдаюся.

Більше гідності, друже мій Фітце. Не дозволяйте так маніпулювати вами, робити з вас німу ляльку. Пам'ятаєте, як ви з кокетства минулого року пішли до найдорожчого кравця в Нью-Йорку й замовили мундир, хоча були вбогий немов церковний щур? Оце ви кажете, що я справжнісінький вихор, а ви мені здаєтеся млином, що перемелює грошву, рулеткою в казино. Хіба це чоловік, що йде на війну у вишуканому вбранні? Та й чому ви такий добропорядний? Чому не возите мене увечері у своєму авто? Що біжить у ваших жилах, янкі? Не кров, а лайно? Хіба я вам не подобаюся хоч трохи? Чи, може, я гладка й потворна, а, може, ви стали Айрбі Джонсом?

Я сказала матінці, що завтра ви станете найбільшим письменником у Америці, а післязавтра — уславитесь у всьому світі. Мама відказала, що я здуріла.

Уже давненько торочу я Судді, якого мушу прозивати батьком, що незабаром видавництва битимуться за право володіння вашими творами, а то батько вимагає доказів, що ви зможете мене забезпечити. Ох, він просто-таки нестерпний.

Того дня, коли я, згідно з давньою обіцянкою собі, обріжу коси, хоч вам це й не сподобається, того дня, коли навіки залишаться в далекому дитинстві біляві пасма, що заважають мені стати справжньою коханкою з Півдня, — тієї днини я буду тішитися, дивлячись як зблідло лице мого батька, як безтямно розтулився його рот, як намагається він щось промовити, та тільки харчить, кашляє і ковтає слова.

Я розшнурую цей дурнуватий корсет і викину його на смітник. Він помре від сорому за мене — і це найменше, що може він зробити, — і благатиме людей вибачити мені, перш ніж вони закидають мене камінцями.

То ви візьмете мене заміж? Ви справді хочете цього? Якщо так, то покваптеся. Ви станете навколішки переді мною, та є інші, солідніші чоловіки. Я хочу поїхати відціля, покинути цей бридкий едем. Утім, це ви прозвали його едемом, а для мене це цвинтар похованих амбіцій.

Знаю, що житимемо ми трохи вище пересічного рівня, — і що ви, ваша родина, сяк-так зводите кінці з кінцями, не зовсім бідні, але у скруті. І все це потребує залагодження. Але годі вже.

Звісно ж, я навмисне кепкувала: бачила я на світлинах Лоуренса Аравійського, і, мушу сказати, що Фітц тут справжнісінький мандрівець, що іде на верблюдах пустелею.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .