Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Я став спускатися сходами до Нижнього міста, весь час очікуючи появи свого переслідувача. Хоч як дивно, але його ніде не було видно. Я заглибився в людні вулиці Старого міста й там спіймав таксі. За 15 хвилин до призначеної зустрічі я прибув до універмагу Tallinna Kaubamaja, де десятки людей товкли сніжну кашу, сідаючи в трамваї чи виходячи з них. Тут були дебелі бабусі з паличками, молоді білявки з блідими обличчями, незграбні чоловіки в поношених пальтах. Тут же я побачив і вчорашню стареньку з бляшанкою олівців.

Рівно о 14-й годині з’явився Ратас, ми зустрілися з ним посеред натовпу, і я пішов за ним до одного із двориків неподалік. Він сказав, що ми можемо спокійно розмовляти, хоча щоразу, як у будинку відчинялися двері й хтось виходив, він замовкав і перечікував. Ратас сказав, що агенти КДБ скрізь, тож група вирішила, що нам надто небезпечно зустрічатися в Таллінні й краще зустрітися в Москві. Він додав, що мені зателефонують і просто скажуть, що вони від Еріка. Це буде означати призначення зустрічі на 19-ту годину того самого вечора біля букіністичного магазину на розі проспекту Миру та Садового кільця.

Я спитав Ратаса, чи вдалося йому повідомити Калниньша про втрату моїх нотаток разом із валізою. Він сказав, що «наші друзі» в Ризі та Вільнюсі поінформовані, й, на його думку, їм не загрожує нічого страшного. На цьому наші справи в Таллінні завершились, я попрощався з Ратасом і сказав, що сподіваюся побачитися з ним знову, бажано в Москві. Він поплескав мене по спині й запевнив, що скоро побачимося.

Потяг до Москви вирушив, коли вже сутеніло, і я з полегшенням побачив, що моєю супутницею в купе є жінка-інженер років під 60, та ще й із густими вусами. Минулого вечора в готелі я намагався відновити свої записи з пам’яті й тепер, дорогою до Москви, продовжив цей процес, прагнучи доповнити свої нотатки й зробити їх детальнішими.

Наступні кілька днів у Москві минули без особливих подій. Життя повернулося до свого звичайного ритму. Мене запрошували на прийоми з коктейлями, де я дружньо базікав із радянськими посадовцями у твідових піджаках — вони посмоктували люльки й висловлювали побажання здолати бар’єри й досягти порозуміння між СРСР і Заходом. Я почав уже думати, що події в Прибалтиці — це якась омана, а то й узагалі породження моєї уяви.

Якось увечері, приблизно за тиждень після повернення до Москви, я вирішив подзвонити Кестутису до Вільнюса, хоч і не сумнівався, що Ерік Удам уже розповів йому про те, що трапилося в потязі «Рига-Таллінн». Я зателефонував із автомата на Центральному телеграфі Кестутису на роботу — він працював у якомусь інституті архіваріусом.

Я розповів про халепу з валізою, й у слухавці настала коротка пауза. «Що сталося? — нарешті спитав Кестутис. — Ви напилися?» — «Стривайте, Кестутисе, — сказав я, — треба бути обережними. Вони, можливо, прослуховують нас». — «О, так, — засміявся Кестутис, і його голос почав тремтіти. — Вони слухають. Звісно, слухають. Вони чують кожне слово». Тут я припинив розмову, пообіцявши зателефонувати пізніше.

Минув ще тиждень, впродовж якого з Прибалтики ніхто не телефонував, аж ось якось ввечері задзвонив телефон, і я почув збуджений голос якогось чоловіка, який сказав, що має зустрітися зі мною й чекатиме на мене разом із «нашим другом» біля Лялькового театру, через дорогу від будинку на Садовому кільці, де я мешкав. Спочатку я вагався. Я не впізнав голосу, а після прибалтійської історії став побоюватися провокацій. Але за п’ять хвилин той самий чоловік подзвонив знову й попросив поквапитися. І я нарешті наважився. Під’їхавши до Лялькового театру на своїй автівці, я побачив Антанаса Терлецкаса та Інтса Цалітіса.

Вони сіли до машини, й ми стали шукати місце, де можна поговорити. Моя квартира прослуховувалась, як і квартири решти іноземців і відомих дисидентів у Москві. Привезти Терлецкаса та Цалітіса до когось із моїх друзів, ще не відомого співробітникам держбезпеки, означало просто познайомити з ним КДБ. Розмовляти на вулиці було надто холодно, а потрапити до кав’ярні можна було, лише вистоявши годину в черзі. Поїздивши з півгодини, ми нарешті влаштувалися на сходовій клітці якогось будинку в одному з дворів Ленінського проспекту.

Ні Терлецкас, ані Цалітіс не здавалися засмученими через ті наслідки, якими загрожувала їм утрата моєї валізи. Вони більше переймалися тим, щоб я зміг написати про національні рухи, особливо в Литві. Впродовж години вони повторювали мені ту інформацію, яку я отримав у Прибалтиці й чималу частку якої вже відновив із пам’яті. Коли я скінчив записувати, ми вийшли з будинку й пішли до моєї автівки.

«Ось чого Ви ніколи, або майже ніколи, не знайдете, — сказав Терлецкас, коли ми рушили, — так це росіянина, готового визнати право маленького народу на свою країну. Це майже неможливо. Якщо згадуєш про Литву, то вони кажуть — це наша російська земля, наша країна».

Я повернув до Ленінських гір і зауважив Антанасові, що росіяни мені подобаються. «Так, вони добрі, милі, симпатичні, — відповів він, — але їм не спадає на думку, що литовці вважають Литву своєю країною й хочуть жити в ній окремим життям — без них».

З дороги, якою ми їхали, відкривався краєвид Москви, що розстилалася внизу, як килим із вогнів житлових будинків, що переривався готичними обрисами темних урядових хмарочосів. «До речі, — сказав Цалітіс, — Ви не зустрічалися з нашими друзями в Естонії? Вони мені дзвонили й питали, чому Ви з ними так і не зв’язалися».

«Хто Вам дзвонив?»

«Естонські націоналісти, ми вам давали їхні імена: Удам, Ратас...»

«І вони сказали, що я з ними не зустрівся?»

«Так».

«Інтсе, я провів у Таллінні два дні з Удамом і Ратасом. Зараз я чекаю, що вони пришлють когось до Москви з інформацією про ситуацію в Естонії — такою самою, яку Ви мені дали про Литву та Латвію. Вам хіба ніхто не телефонував із Естонії і не розповів, що в мене вкрали валізу з моїми литовськими й латиськими нотатками?»

«Ні, — сказав Цалітіс, — ми почули про це від Кестутиса».

Я зупинив автівку на узбіччі дороги. Почав падати легкий сніг, і сніжинки, здавалося, висять нерухомо в світлі вуличних ліхтарів.

Я повернувся до Цалітіса та Терлецкаса, які сиділи на задньому сидінні. «Якщо я провів ці два дні не з Удамом і Ратасом, — сказав я, — то з ким тоді?»

У машині