Нік Ремені - Святі і грішні

не скажу тобі у відповідь, синку, нічого світлого в житті ми не бачили: голод, холод, війна. Ось все, що нам дісталося. Бажаю тобі кращої долі. І, в першу чергу, зроби все, щоб втекти з села, вивчитися. Ми тебе підтримаємо.

Тоді ж розчарувався в житті. Допомогло те, що вчасно зустрівся з такою же людиною. І це врятувало. Переламав себе. Але схильність до міркувань, абстрактних думок залишилася в ньому назавжди.

Сірість буднів, прагнення всіх вирівняти перетворювали його в простого виконавця. При всьому при цьому збереглися такі якості, як обов'язковість, діловитість. Вимагав неухильного виконання установок райкому і всього їм наміченого, чим нерідко ставив себе в смішне становище. Адже секретарі парторганізацій, працівники апарату вже не сприймали серйозно багато з того, що робив районний комітет партії.

Степан Іванович з перших місяців роботи у відділі пропаганди і агітації взявся за не зовсім звичайні справи. Разом з секретарем райкому Галиною Павлівною, жінкою-фанатичкою, патріоткою свого району, розробили типові стенди наочної агітації для червоних куточків ферм і польових станів.

Тепер могли питати той мінімум, який повинен бути в кожному невеликому колективі. За допомогою райкому задумку здійснили.

Тоді пішли ще далі. Взялися за облаштування душових, саун, побутових кімнат в низових виробничих ланках. Їх підтримали пересічні трудівники.

Однак, справжнього задоволення Степан Іванович не отримав. По-людськи, хотілося зробити для людей щось більше. А він займався не тим, чим треба. Розуміла це і Галина Павлівна — висока, струнка жінка, молода, розумна і енергійна. До речі, теж з викладачів.

Останнім часом зайнялися будівництвом на селі лікарень, шкіл, об’єктів культури і побуту. Адже що виходило. На початку століття у великих селах були лікарні, а за роки радянської влади вони кудись зникли. Навіть фельдшерсько-акушерські пункти є не скрізь.

Ідею схвалив перший секретар. Для реалізації програми були потрібні сотні тисяч рублів. Частково завдяки державним коштам, а в основному за рахунок господарств велося будівництво. Повільно, але в селах і в райцентрі поверталися обличчям до соціально-побутових проблем.

Останнім часом за волею долі Степану Івановичу доручили курирувати всю антиалкогольну кампанію в районі. Тому готував основне питання на майбутнє засідання бюро райкому партії. Воно формулювалося так: «Про участь парткому колгоспу „Батьківщина“ в русі за ефективну працю і здоровий побут, в проведенні перебудови».

— Вплив місячного світла на зростання телеграфного стовпа приїхав вивчати, — зустрів Степана Івановича секретар парткому колгоспу «Батьківщина» Микола Семенович Шевельов.

Щільний, високий, зі світлим русявим волоссям, впевнений у собі і життєрадісний, Микола Семенович часто зустрічав іменитих гостей не тільки з райцентру та області. В колгосп приїжджали переймати досвід навіть зі столиці.

— Послухати казки про білого бичка, — не розгубився інструктор.

— Наш колгоспний бичок будь-які ворота проб'є — хоч білий, хоч чорний, — продовжував Микола Семенович. Він любив тему пробивних бичків і баранів.

Підготовкою питання на бюро партійні працівники сумлінно займалися всю першу половину дня. Ознайомилися з діяльністю виробничих підрозділів господарства, з дорогою для Степана Івановича «ненаглядною» агітацією, з документами. Керівникам і фахівцям дали завдання по пам'ятці, складеній інструктором, підготувати довідки. Для їх написання був виділений тижневий термін.

Степан Іванович зумів дати завдання всім. Порядком забив голову і секретарю парткому. Той шукав привід, щоб відвернути інструктора від набридлих справ. Натякав, що у сусідів прорвало греблю, риби там сила-силенна. Ніякої реакції. Тоді згадав про Віру — голову колгоспної організації боротьби за тверезість. Степан Іванович симпатизував їй.

Часто згадував красуню, і зараз була можливість познайомитися з нею ближче, добре провести час. Адже питання на бюро стосувалося боротьби з пияцтвом і алкоголізмом, а вона очолювала громадську організацію, займалася цими питаннями, як секретар сільради. Степан Іванович пропонував спочатку ознайомитися зі станом справ в колгоспі, а потім більш ретельно зайнятися сільською радою.

«Ідіот, звідки він взявся на мою голову, — подумав Микола Семенович, затягуючись біломориною, — іншим присилають нормальних хлопців, а мені доводиться мати справу з ідіотом».

Звик до «живого» керівництва, спілкування з людьми і страшенно не любив паперової роботи, вже наситився перевіркою Степана Івановича. Сидів і думав, як же позбутися настирливого інструктора. Той, в свою чергу, не піднімав голови від паперів, ретельно їх вивчаючи. Лише зрідка робив секретарю зауваження.

Микола Семенович курив другу цигарку, зводив високе чоло в потолок, а виходу не знаходив. Інструктор міцно «прилип» до паперів, здається, його від них не відірвати. Але справжньому російському Богатирю, так прозивали секретаря в колгоспі, по плечу будь-яка фортеця. Не докурив другу цигарку, розім'яв у попільничці.

Взяв великою рукою слухавку, набрав номер третьої бригади, де парторганізацію очолював старий комуніст Іван Іванович Руднєв.

– Іване Івановичу, у тебе з документами все в порядку, а то нас інструктор перевіряє, готує питання на бюро.

— Коли там документами займатися, жнива на носі, а вам подавай документи, — відповів той.

— Тоді негайно під'їжджай до нас, будемо розбиратися.

Шевельов зустрів Руднєва в коридорі з проханням виручити. Дістав його Степан Іванович документами.

Іван Іванович мав за плечима багатий досвід господарської та партійної роботи.

Десятки років трудився в райцентрі. Притому, був прикладом для інших. Постраждав через прямий характер, не навчився обходити гострі кути.

Направили секретарем парткому в колгосп. І тут показав себе. Не знав ні вихідних, ні прохідних. Не без його активної участі голова колгоспу «Батьківщина» отримав високу урядову нагороду. Але в господарські справи не вникав. Більше займався постачанням. Дружив з першим секретарем обкому партії, знав усіх впливових осіб не тільки в обласному центрі, а й у столиці. Часто зустрічався з міністром сільського господарства, що дозволяло отримувати колгоспу понад ліміти техніку, мінеральні добрива, фінансування тощо.

Господарству виділили кошти для будівництва експериментального селища. Десь за п'ять років на центральній садибі виросли багатоповерхові будинки. І умови життя трудівників сільського господарства нічим не відрізнялися від міських. Хоча ці трудівники не рвалися в упорядковані квартири, жили в індивідуальних будинках.

Голова днями, а то й тижнями не з'являвся в колгоспі. Поступово перетворився на головного постачальника господарства. За нього тягнув