Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

дорослі й мудрі. Вони розсміялись. І обійнялись. Але цього разу не як коханці. А як вірні випробувані друзі. «В житті існує зовсім інший берег...»
В житті існує зовсім інший берег. Ми ночували просто неба в сквері. Це з нами сталось не від безпритульності, А просто так. Від юності. Від дурості. Вгорі шуміли тяжко чорні віти, Віщуючи кінець собі і світу. Одна за одною гули автомашини. А вікна не горіли. Ні єдине. Мовчало місто цупко, наче мертве. А ми удвох спустошені, замерзлі, Немов спасіння, ми чекали ранку В страшну останню мить перед світанком, Коли вже ніч без місця проживання Ховалась у кущі в годину ранню. Кулон з мадонною

У цьому містечку потяги кричали особливо пронизливо й жалісно. Як поранені птахи. Ці крики викликали тоскні спогади, будили напівзабуті погані сни. Містечко, куди його занесло безглуздим вітром, нагадувало село. У нього ніколи не було таких відряджень. По райцентрах, де місцеві за­водики купували їхнє технічне забезпечення, люди його масштабу не їздили. Для того були або талановитий студент Валік, або підстаркуватий, проте бездарний Сьома. Або його друг Зарицький — той уже давно не студент і ніяк не бездарний, проте є великим любителем неординарних подорожей, і йому байдуже, чи він у Будапешті, чи в цьому самому Загруйську. Навіть у Загруйську чимось краще. А він, на відміну від Зарицького, свого чи не єдиного друга, такого категорично не любить і не прагне дорожніх медитацій у вокзальному буфеті чи в провінційному готелі. Віддає перевагу відрядженням, де після роботи точаться світські розмови в доброму ресторані. Але ось такий не­приємний збіг. Талановитий студент на сесії, що поробиш, хлопцю треба довчитися, бездарний Сьома захворів, а друг Зарицький поїхав на похорон свого друга, такого ж неспокійного мандрівника, як і сам. І довелося йому, керівникові проекту, власною персоною, пертися ув цей самий Загруйськ, і хто б міг подумати, що в цій країні ще лишилися такі чорні діри, як ця! Як невчасно помер друг Зарицького! І як невчасно захворів бездарний Сьома! Таким, як він, тільки й місце в подібному готелі, який, якщо називати речі власними іменами, заслуговує іменуватися не готель, а барак. Дерев’яний барак, де із сінців потрапляєш у довгий коридор із вікном у кінці та іржавим умивальником під вікном.

Двері кімнат — одні навпроти одних і єдина напівжива лампочка на весь коридор. Йому гос­тинно відвели кімнату з чотирма ліжками. У так званому готелі більше ніхто не живе. При вході куняє Христя із золотими зубами. З таких будинків тікають навіть привиди. Закінчився робочий день. Стемніло дуже рано. Гуде вітер. І мов підбиті птахи, кричать поїзди.

Дружина поклала йому у валізу книгу, якої він не мав часу почитати вдома. Дуже розраховував почитати в готелі у відрядженні. Але як можна читати в приміщенні з лампочкою у 40 ват без абажура, де у вікно без фіранок зазирає їдкий ліхтар? Шоста година! Лягти можна буде не раніше одинадцятої. А вже о восьмій можна буде повіситися. Він одягся й вийшов на вулицю. Летить перший сніг, який трохи розважив його. У нормальному місті можна було б просто походити по вулицях, посидіти в кафе, а потім спокійно повернутися до готелю. А що тут? Слухати, як собаки за парканами починають вити, коли промчить черговий потяг із жалісним криком підбитої птиці? Роботи тут не менше, ніж на 3-4 дні. Як невчасно захворів Сьома! Завтра треба передзвонити Зарицькому, може, він уже поховав свого друга, приїде сюди розвіятися після похорону?

Він наблизився до так званого центру міста. Ось їхній виконком, пам’ятник Леніну, ресторан «Хви­ля» — чому, раптом, хвиля, Загруйськ далеко від моря й річки тут, здається, нема. Усе безлике, усе ніяке. Зарицький уміє відшуковувати особливості в таких краєвидах, а його від них тяжко нудить. Сніг пішов дужче. Попереду вже нічого не видно. І раптом у сніговому тумані виник невагомий різнобарвний павільйон, який світився, мов китайський ліхтарик. Він прискорив ходу. Павільйон приваблював його, наче крамниця іграшок дитину. Відчинив двері й опинився у неймовірно затишній кав’ярні. Хто б міг подумати, що в чорній дірі обладнали таке? За шинквасом стоїть білява дівчина. Мабуть, її голівка затуляє світильник, бо таке враження, ніби це чарівне приміщення освітлюється її волоссям. Він узяв у дівчини чарку коньяку й плитку шоколаду. Сів за такий столик, звідки можна було бачити її. Дівчина покрутила тумблер, змінила набридлу співачку на невагомий блюз, і йому здалося, що вона це зробила саме для нього.

Зрідка грюкали вхідні двері. Нечасті відвідувачі вносили миттєвий неспокій першого снігу в цей ірреальний затишок, брали в дівчини пиво, сік чи чарку горілки, кидали їй «Спасибі, Танюшо!», і все гойдалося й пливло в тихому блюзі. Він розглядав дівчину. Вона ні на кого не дивилася, мабуть читала книгу, покладену за шинквасом. Несамовита ці­ка­­вість, що може читати дівчина, яка продає напої в барі