Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

Марина особлива. Що мала на меті вона? Чому вона так легко погодилась? Зрештою, вона могла обернути на жарт його обійми.

— Я так хотіла познайомитися ближче із чоло­віком, якого так любить жінка, яку так довго любив Марко, — каже Марина, підводячись із ліжника й застібаючи свою довгу чоловічу сорочку, хоча він ні про що її не питав. Марина йде, і він чує, що вона довго миється в душі, а коли знову з’являється на порозі майстерні, вимита, переодягнена, щоб прибрати ліжник, він питає, чи можна йому ще побути тут. Вона відповідає, так, скільки завгодно, адже малого зараз нема. А вона зараз піде в село провідати директорку місцевої школи, з якою потоваришувала, до якої ніяк не могла вибратися через онука й через Марка. А зараз саме така нагода, яка невідомо коли ще буде. А його залишає стерегти дім.

І він лишився в цій потойбічній майстерні розглядати її малюнки та інсталяції, той куточок її душі, до якого Маркові немає діла. А втім, ось яку майстерню він обладнав для неї! У місті в неї немає творчого куточка, вона про це говорила, він зараз пригадав. А тут у неї просто Мусейон! І йо­му неймовірно добре в цій кімнаті, у якій, певне, знаходиться ключ від таємниці цілого будинку, чому саме в ньому всім так добре. А ще йому чомусь дуже не хочеться змивати з себе її запах. Він одягся, але в душ не ходив. Сів перед її робочим столиком біля вікна, спиною до великого свічада. І побачив перед собою ще одне, невеличке, на підвіконні, яке спирається об раму вікна, і в нього настало запаморочення, і голова пішла обертом, і він заплющив очі, і подумав: такого зі мною ще не було.

Дружина повернулася несподівано рано. Які такі хвилі дійшли до неї, що вона рвонула сюди до кінця робочого дня? Він вийшов зустріти її, хоча ще так хотілося посидіти в Марининій майстерні, наодинці з її картинами та інсталяціями пригадуючи те, що сталося кілька годин тому.

— Борщу хочеш?

— А ти зварив?

— Ні.

— То що ти питаєш? А де Марина?

— Пішла в село провідати директорку школи. А чо­­го ти так рано?

— А ти не радий?

— Я радий, — промимрив він, вертаючись до Марининої майстерні, намагаючись повернути собі стан, у якому перебував перед поверненням дружини. І так і сидів спиною до великого свічада, обличчям до малого, коли увійшла дружина. Підійшла ззаду й рішуче одягла на нього навушники, у яких молодий Девід Ґілмор виспівував «Симбалайн». Він відразу зняв ті навушники, бо в його вухах звучить інша музика. Дружина тут же знову натягла їх на його голову, зробивши максимальний звук. Ніколи вона не робила такого, це спектакль не з її репертуару. Іноді він, бувало, приходив додому від якоїсь жіночки чи вертався з відрядження, де щось собі дозволяв. То були в усіх відношеннях чудові жінки, але в їхньому королівстві вони були не більше, аніж фрейліни, то ж дружина не відчувала їхньої з’яви чи зникнення.

А сьогодні він уперше був із іншою королевою.

Він знову зняв навушники, обернувся до дружини і побачив, що вона переодяглася, як Марина, у джинси й довгу сорочку. Чи не відрощував він бороду й довге волосся, коли вперше побачив Марка? У дружини гнівне обличчя, він давно не бачив її такою.

— Можливо, має статися так, що тепер мені впаде на голову телевізор, але наразі я не можу чути «Симбалайну».

І благально подивився на неї. І дивився довго, поки її гнівне обличчя не стало іронічним, і вона не сказала, що спробує щось приготувати на вечерю, хоча не гарантує. Власне, тому вона й поїхала з роботи раніше, бо відчула, що він сидить голодний. А він вийшов із тої кімнати, бо все одно його зв’язок із потойбічним світом порушився, і пішов до ванни, і довго стояв під душем, і намилювався, і змивав піну, і знову намилювався, і думав, що ніколи вже не змиє з себе запах Марини, і станеться страшне, і його королева більше не пустить його до себе. Але потім потроху заспокоївся. Тепла вода, зрештою, завжди заспокоює. І згадав, що, коли вони вперше всі сиділи за столом в цьому домі, Марко після енної чарки коньяку пропонував їм учотирьох іти до сауни. Марко повторював запрошення кілька разів, але ніхто не підтримав, і питання більше не піднімалося. Але всі значуще посміхнулися, і застілля тривало.

Коли він нарешті вийшов з ванни, дружина пові­домила, що Марина телефонувала на його мобільний, який він кинув на дивані у вітальні.

— Я сказала їй, щоб вона прийшла приготувала щось на вечерю, бо тебе на цей день пороблено, і борщу ти не звариш.

— І що вона відповіла?

— Щоб ми з’їли той супчик, який вона зварила для малого, не знаючи, що його заберуть.

— І більше нічого не казала?

— Питала, де ти, і, коли довідалась, що у ванні, сказала, що заночує в директриси. Цікаво, про що вони говоритимуть усю ніч?

— Марко так інтенсивно притис її родинним щастям, що їй захотілося трохи відволіктись.

Вони з дружиною знову обмінялися іронічними посмішками. І він згадав, як лишав малолітніх дочок і біг зустрічати її з роботи, коли вона затримувалась, як він був певен, із Марком. І дратувався, чому вона не радіє турботі чоловіка. Та чорна напруга тривала мало не рік, поки не впав телевізор. Вони більше не будуть витрачати цілий рік життя, яке так швидко минає, на не проговорену маячню. Вони вже обоє