Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

Марина — дизайнер інтер’єрів. Вона розпланувала й оформила багато чужих будинків. І ніде не могла виявити власного смаку, завжди мала догоджати смакам замовників. І от настав той день, коли вона працює над оформленням свого власного дому, та ще й такого первовічно чудового. Дому, у який ненадовго, але напевне приходить переживання раю.

«Атмосфера в цьому домі — то результат великих зусиль», — пояснює Марина. Ці вазони з квітами треба весь час переносити за сонцем і поливати, залежно від погоди. А ці штори треба неодмінно міняти залежно від сезону. Вона рада, що ніде не працює, займається домом, у якому бувають дорогі гості. Можливо, одного дня їй знову захочеться працювати. Але поки вона є господинею великого дому, дружиною й матір’ю — здається, Марина також прийняла умови гри, уважаючи себе не ранньою бабусею, а пізньою мамою. Чому тут так добре? Ні, це не дизайнерські прийоми. Це щось інше. Зазвичай, будинки, у яких довго ніхто не жив, не зберігають в собі такого світла. «Можливо, воно виникло від того, що ми з Марком нарешті зустрілися», — посміхається Марина.

Дружина і Марко звідси їздять на роботу. А йому простіше: він привіз із дому свій ноутбук, і ось він уже на роботі. Марина завжди вдома. Він іноді допомагає їй бавити хлопчика, коли вона готує їжу.

— Усі хочуть тих хлопців, а з ними ще тяжче, ніж із найвертлявішими дівками, — говорить він, стоячи на порозі кухні із малим на руках, поки той пручається, щоб його пустили бігти світ за очі. А за­бі­жить він невідомо, куди.

— Може ти посічеш капусту на борщ, а я з ним побігаю, — каже Марина.

Він погоджується приготувати весь борщ, що навчився робити дуже добре в ті періоди свого подружнього життя, коли дружина добувала гроші, а він ні. Увечері Марко хвалить його борщ, каже, що нарешті зрозумів, чому дружина від нього свого часу не пішла.

— Хіба справа в борщі? — питає Марина.

— Ні, справа не в борщі. Але якщо він є, то його варто їсти!

Товариство з’їдає величезну каструлю, а він мав надію, що половина лишиться на наступний день.

І ось Марко поїхав у відрядження на тиждень. Їдучи, попросив їх із дружиною ще побути в них, поки він не повернеться, щоб Марина не лишалася сама з малим. А наступного дня несподівано приїхали справжні батьки хлопчика й забрали його до себе.

— Скоро привезуть назад, — каже Марина.

Але зараз в домі стало настільки тихо, що стало чутно, що робиться в потойбічному світі — у бу­динках, які стоять у лісі, іноді відкривається така особлива акустика, яку блокують людські голоси. Але зараз усі мовчать, і ця потойбічність заполонила весь дім, і вона не моторошна, не страшна.

Уранці дружина поїхала на роботу. Вони з Ма­риною лишилися самі. І він зробив те, чого йому хотілося відтоді, як уперше побачив Марину. Обняв її, коли вона вийшла до вітальні. Вона не пригорнулася до нього у відповідь, але й не пру­чається. А він усе міцніше пригортає її до себе і все сильніше лякається. Не Марка, і не своєї дружини, і не кари господньої. Лякається чергової вирішальної зустрічі з долею, що завжди викликає страх. У раю повіяв космічний протяг, прогнав недавнє утихомирення. Надворі зірвався вітер, якого щойно не було. Грюкнули вхідні двері, які стояли відчинені, із дзенькотом зачинилося вікно у вітальні, ледь не вилетіли шибки.

Він уже був готовий легенько підштовхнути Марину до дивану у вітальні. Усе одно в домі вони вдвох. І тут Марина відсторонилася від нього, і він умить зробив від неї крок назад. Марина приклала пальця до вуст, загадково посміхнулася й зробила знак іти за нею. Вона не повела його до їхньої з Марком подружньої спальні. І до тієї кімнати, де сплять вони з дружиною, також не повела. Завела його до кімнати, двері до якої були під сходами нагору. Він ще жодного разу не бував тут. Лише згадав, як вона просила не пускати туди малого. Куди завгодно, тільки не туди, і причинила ті двері, які зараз відчиняє для нього.

Ця кімната — то її кабінет, а точніше, майстерня. Тут, коли малий спить і коли Марко не хоче її товариства, Марина іноді згадує свої дизайнерські пошуки. Робить інсталяції, малює величезні фантастичні анфілади. Він захоплено розглядає ті речі, про існування яких не знав. Зрозуміло, сюди мала дитина ходити не повинна, вона може ненароком поламати ті крихкі інсталяції. Сюди й Марка пускати не варто, бо він в цьому нічого не розуміє. Марко й сам сюди не піде. Ці тривожні великі кімнати, які малює Марина, не сприяють мирному відпочинку після добування хлібу на­сущного.

У кімнаті величезне свічадо від стелі до підлоги, і воно прямо навпроти вікна, то ж панорама виходить карколомна. А ліжка тут нема. Марина стелить на підлозі пухнастий ліжник. Опускається на коліна, тримаючи руки на ґудзиках своєї сорочки — а може, він захоче сам розстебнути їх. Вони на підлозі між вікном і свічадом. Спочатку він бачить їхні тіла в заляпаному фарбами дзеркалі, а потім уже нічого вже не бачить, бо перебирається до солодкого королівства любощів, у якому пробуде досить довго. Чи побувала там із ним Марина? Дружина пояснювала йому, що в жінок все не так, як у чоловіків. Жінка має бодай трохи звикнути до чоловіка, а вже тоді зможе, якщо має хист, успішно використовувати його як провідника в солодке сороміцьке царство любощів. А перша близька зустріч — то щось інше. Можливо, намір побудувати стосунки. Можливо, помста іншому чоловікові. Можливо, бажання здобути знання.

А найчастіше жінки й дівчата роблять це просто так, бо невідомо, коли ще запропонують.

Але то ординарні жінки, а