Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

у Богом забутому містечку, змусила його підвестися й наблизитися до шинквасу. Він нахилився на дерев’яну стійку, нахабно зазирнув за неї і справді побачив розкриту книгу. Хоча книга була повернута до нього догори ногами, він напружив зір і прочитав:

І молився Гайявата

Не за успіх в полюванні,

Не за славу й перемогу,

А молився він за долю

Всіх країв і всіх народів.

А таки треба було їхати 16 годин з пересадкою, 2 години чекати електричку після потяга далекого сполучення, щоб потрапити в цей химерний куточок землі. Мабуть, друг Зарицький має рацію, коли каже, що іноді в якому-небудь Загруйську знайдеш щось цікавіше, ніж у Будапешті.

— Ви чогось бажаєте?

— Ні, Таню. Ви любите Лонгфелло?

— Читаю для американської літератури. Так, він мені подобається.

— There he sang of Hiawatha,

Sang the song of Hiawatha,

Sang his wondrous birth and being…

Учив колись для шкільної олімпіади.

— How he prayed and how he feasted, — продовжила дівчина, — так цей уривок був у шкільній хресто­матії.

— А ви знаєте, Таню, у вас незвичайні очі…

Дівчина скривилась. Він познизив на декілька рівнів їхню розмову. Треба було терміново ви­правлятися:

— Сніг сьогодні якийсь… зеленкуватий.

— А перший сніг завжди зеленкуватий. Хіба ви тільки вперше це помітили?

Очі Тані справді були незвичайні. Такі ж прозорі світло-зелені очі були в його покійної матері.

Вхідні двері грюкнули тривожно й гнівно. На порозі з’явився хлопець, у якого голова кучерявилася чи не від самих брів.

— Танько, горілки!

— Дозвольте мені його вигнати!

— Не треба, не треба!

Таня вийшла з-за шинквасу, підбігла до хлопця, щось тихо сказала йому. Хлопець слухняно зник.

— Важко вам тут… на цій роботі…

Але Таня розповіла йому, що робота не така й погана, бо працює вона тиждень, а тиждень вихідна, і тоді мешкає в гуртожитку університету, а тут ночує в родички її батька, за хату не платить, от тільки страшно вертатися додому після роботи, а ще й тітка лягає дуже рано, і живе далеко, і нічим не під’їдеш.

— Я проведу вас!

— Та не варто! Тоді вам треба буде чекати з-півгодини після закриття!

— Я почекаю, Таню!

Зеленкуватий кволий сніг не лягав на землю. Але в повітрі відчував себе господарем. Кожна сніжинка писала неймовірну траєкторію, не таку, як сусідня. Цікаво, чи хтось створив теорію падіння снігу? Чи описав ті криві, які сніг креслить в середовищі? Біля службового входу з кав’ярні зібралися темні постаті. В одну мить різнобарвне освітлення павільйону згас­ло і він неначе зник за снігом. Таня вийшла через службовий вихід, і поки інша жінка замикала двері, попрямувала через темну хуртовину.

Він наздогнав її, узяв під лікоть ще до того, як темні постаті наблизилися до дівчини. На Тані було чорне пальто із чорним пухнастим коміром. Зеленкуваті сніжинки іскрилися, лягаючи на її во­лосся, й губилися серед божевільних кучерів. Угорі грізно гули доісторичні дерева. Дорога пішла вгору. Зелений сніг полетів ув обличчя. Містечко ніби спало, але в глибині убогих темних подвір’їв нечутно ворушилися фіранки.

Танина родичка спала. Їй навіть було нецікаво, що Таню проводжав «командировочний» зі шля­хетною сивиною в шкіряному пальті. Про це вона довідається вранці, а поки спить міцним селянським сном. Таня із нещасним обличчям укотре стукає в двері й у вікно. Їй ніяково.

— То ходімо до мене до готелю. Там є вільні кімнати… Ходімо, Таню!

— А, до халабуди, — так, певне, у цьому місті іменується той готель барачного типу.

Таня повела його якимось іншим шляхом. Сніг став густішим, почав лягати на землю.

— Він уже більше не зелений…

— Він набирає силу й стає синім. А потім буде фіалковим. А останній сніг завжди сірий.

— Це я, Таню, знаю.

Тітка при вході до готелю «Халабуда» спала, сидячи, аж хропла. Будити її було недоречно. Він узяв Таню на руки й поніс її по коридору з умивальником і сліпим вікном до дверей своєї кімнати із чотирма казенними застеленими ліжками. Світла він не вмикав, але ліхтар за вікном без фіранок, чи не єдиний ліхтар на всю чорну діру, добре освітлював кімнату. Коли він стягав з Тані светра, на підлогу дзвінко впала жіноча прикраса. Мабуть, кулон.