Юлія Ілюха - Неболови

Вона кивнула. Зуби стукотіли свою мимовільну чечітку.

— Ходімо, — рішуче взяв Іванку за лікоть.

І вона пішла. Виявилося, що вони не дійшли лише десяток метрів до під’їзду, у якому жив музикант. Від доторку ключа домофон протяжно курликнув, як поранений птах. У під’їзді було темно.

— Обережно, сходи. — Він усе ще тримав її.

Навпомацки разом дійшли до сходової кліті.

— Не поспішай, у мене перший поверх, — сказав насмішкувато.

Довго стояли в густому мороці з людським запахом, доки хлопець шукав у кишенях маленький ліхтарик. Нарешті ключ повернувся в замку, двері відчинилися.

— Заходь.

Іванка зробила крок уперед. Темряву розірвало світло електричної лампочки. Затуливши очі руками, вони стояли й роздивлялися одне одного, неначе бик і тореадор під палючим сонцем на арені провінційного іспанського містечка. Іванка знову злякалася, вчергове за вечір. Одна справа — іти назирці за незнайомцем вулицею, і зовсім інша — опинитися з ним сам на сам на його території. Вона б з радістю дременула звідси, але шлях до відступу було відрізано — невисокий хлопець тепер стояв перед нею кам’яною брилою.

— Ну, чого стоїш? Куртку давай. — Господар квартири вже замкнув двері, повісив торбинку з мандаринами на вішачок та зняв гітару з плеча, обережно притуливши її до стіни в коридорі.

Зі слухняністю приреченої до страти Іванка простягла йому одежину. Хлопець повісив її поряд зі своєю курткою. Запала тиша. Обоє не знали, як вести далі розмову. Аж ось щось гупнуло об підлогу. Це старий полі­етилен не витримав ваги, і гарячі мандарини покотилися коридором. Вона кинулася їх ловити, радіючи можливості сховати очі. Музика теж присів навпочіпки, збираючи фруктові привіти із сонячної Іспанії.

— Неси до кухні. Ліворуч, — сказав, підводячись. І додав, побачивши, що вона поглянула на свої запилені чобітки: — Можеш не роззуватися, я підлогу вже місяць не мив.

Світло з коридору падало прямісінько на стіл, застелений квітчастою клейонкою. Туди Іванка переклала мандарини. Хлопець зайшов слідом, клацнув вимикачем, висипав до купи решту фруктів.

— Сідай, — кивнув їй на стілець біля столу.

Доки він наповнював водою електричний чайник з блискучими металевими боками та порпався в холодильнику, Іванка сиділа й роздивлялася кухню. Вона мало скидалася на барліг самотнього холостяка. Новенький ламінат на підлозі, хоча й подекуди зі слідами від брудного взуття, металопластикові вікна з грайливими біло-червоними мереживними фіранками, м’який куточок у стриманих бежевих тонах. На підвіконні з горщиків виглядали ніжні зелені вушка фіалок. У шафках з прозорими дверцятами, що висіли над мийкою, виднів веселий різнокольоровий посуд. Сама мийка була завалена таким же посудом, але брудним. Біля газової плити розташувалися мікрохвильовка та електрочайник, що саме закипів. Музикант дістав зі шафки пачку чаю та відсипав з неї потроху до двох чашок — червоної й жовтої, залив чай окропом.

— Червона чи жовта?

— Червона, — вибрала Іванка.

— Цукор закінчився, — констатував він, ставлячи чашку перед нею на стіл.

До чаю додалася тарілка з бутербродами — хліб, масло та ковбаса. Усе це було порізано великими шматками невмілою чоловічою рукою. У Іванки від голоду забурчало в животі. Вона нервово колотила ложечкою чай, щоб заглушити цей непристойний звук. Хлопець сів навпроти, із задоволеним виразом відсьорбнув гарячого.

— Як тебе звати? — запитав, присуваючи до неї тарілку з бутербродами. — Ти пригощайся, не соромся.

— Іванка, — обома руками вчепилася вона в чашку. Долоні пекло, а з-під великого пальця виглядала намальована шкодлива мордочка кота. Вона й сама зараз почувалася достоту як той кіт.

— А я Сашко, — ніяк не відреагував він на ім’я, яке зазвичай усіх дивувало. — То чому ти сьогодні йшла за мною, Іванко?

— Хотіла запитати, чи ти щасливий, — бовкнула вона та, злякавшись звуку свого голосу, прожогом ковтнула гарячого чаю, який пекучою хвилею розлився всередині.

Здавалося, Сашка сьогодні нічого не могло здивувати. Він спокійно розмазав ножем завеликий шматок масла, поклав на нього ковбасу. Замислено подивився на бутерброд.

— Чи щасливий я? — Він немов питав про це масло з ковбасою. — Так, я щасливий. Тепер щасливий.

Сашко замовк, відкусив шматок бутерброда й почав зосереджено його жувати. Іванчина рука й собі мимохіть потягнулася до тарілки. Вона вгризалася в хлібно-ковбасну плоть, відчуваючи майже блаженство. А хлопець знову заговорив:

— Знаєш, що робить мене щасливим? Музика! Тільки музика може порадіти разом з тобою чи розділити твій смуток, тільки вона здатна пробудити в тобі те найкраще, про існування чого, десь глибоко всередині себе, ти навіть не підозрював. Ти любиш музику?

— Не знаю, — знизала плечима Іванка.

— Як це? — уперше здивувався Сашко. — Людина завжди знає, що вона любить, а що — ні, навіть якщо не може пояснити чому. Чим ти захоплюєшся?

— Нічим, — уперто повторила вона.

— Гм, — знову здивувався Сашко. — А мрієш про що?

— Я не мрію, — щиросердно зізналася.

— Не вірю, так не буває. У кожної людини є власні мрії. Ти просто не хочеш ділитися ними.

— Батьки хочуть, аби я стала перекладачем, — сказала з повним ротом, запихаючись другим бутербродом.

— А ти чого хочеш?

— Я не знаю.

— Схоже, це твоя улюблена фраза, принаймні на сьогоднішній вечір, — задумливо промовив Сашко, дивлячись кудись крізь стіну над головою Іванки. — Я от, наприклад, змалечку мріяв стати музикантом. Дядько — він був провідником на міжміських потягах — навіть подарував мені гітару на десятиріччя. Уявляєш, десятирічний шкет з гітарою, яка навіть більша за нього! Ти не проти, якщо я закурю?

Він узяв з підвіконня попільничку та запалив сигарету, видихаючи дим убік.

— Закінчив музичну школу — ну, як усі діти. Після одинадцятого класу хотів вступати до інституту культури Поплавка — університет культури та мистецтв у Києві, ректором там Поплавський. Батьки не дозволили. Пішов як усі — в менеджери. Коли закінчив, виявилося, що цих менеджерів тепер хоч греблю гати. Хто мене без досвіду візьме? Пішов працювати роздавальником, чи то пак менеджером з реклами — роздавав флаєри та купони на вулиці вісім годин на день,