Юлія Ілюха - Неболови

а після зміни ще й прибирав територію, густо засіяну моїми рекламними матеріалами. Потім нічого, пробився. Улаштувався менеджером з продажу на одну солідну фірму, продавав побутову техніку. Згодом непогано заробляв. Але щасливим від того не став.

Іванка завмерла, слухаючи його з недоїденим бутербродом у руці. Докуривши, Сашко загасив недопалок у попільничці й одразу ж запалив іншу сигарету.

— Прийшов якось після роботи, так само сидів на кухні, пив чай. І раптом подумав: а навіщо мені це все — робота, квартира, ремонт, меблі, техніка, усе це безглузде міщанське начиння? До того часу роботу — з клієнтами, великими начальниками, які щоденно висаджували мені мозок — я вже зненавидів. Дістав з антресолі дядьків подарунок. Виявилося, що пальці все пам’ятають. За ту ніч я написав кілька пісень. На роботу, звісно ж, не пішов. Вимкнув мобільник і проспав весь день. І вперше за стільки років прокинувся щасливим.

З роботи мене виперли без вихідної допомоги. Байдуже, я все одно не збирався туди повертатися. Дружина пішла — сказала, що не хоче жити з лузером… — Сашко не помітив, як розширились від здивування зіниці його гості. — А я просто хотів сидіти вдома і писати пісні. Утім, скоро виявилось, що нікому вони не потрібні. Пробиватися всюди важко, а в музиці й поготів. Гроші до того часу скінчилися. Єдине місце, де мене прийняли прихильно, — це метро. Спочатку пробував там співати свої власні пісні. Не пішло; перейшов на репертуар, який відомий більшості, проте граю лише те, що подобається мені. Хай хоч так. У підземці я можу бути собою, тим, ким хотів бути з дитинства, а не грати роль, нав’язану кимось іншим. Бери мандаринку. — Він обчистив духмяну жовтогарячу кульку й поклав її на тарілку.

— А ти не шкодуєш, що зруйнував усе своє життя?

— Людина так улаштована, що не може жити без мрії. Відбери в неї мрію — і вона почне звіріти. От і я звірів потроху. А зараз навпаки — як дурень, посміхаюсь майже весь час. Я роблю те, що хочу, хай навіть моя сцена — це лише вагон метро. Крім того, треба вірити в краще. Я вірю. Не до пенсії ж мені ходити, розважаючи пасажирів підземки.

Іванка на автоматі запхала до рота мандаринку. У мандаринки був забутий смак свята.

— Ой! Мені ж не можна! У мене ж алергія… — Вона розпачливо подивилася на Сашка.

— Нічого, не переймайся, — засміявся той, — на сьогоднішній вечір алергію скасовано. Ось побачиш.

Справді, ні через годину, ні через дві Іванка не вкрилася червоними плямами і вже сама сміливо наминала соковиті фрукти. Із Сашком їй було легко. Він розумів її, й Іванка розповіла йому про все: про батьків, які не помічають її, про ненависний універ, про підземку, якою вона щовечора катається, аби не йти додому. Коли вони спохопилися, годинник показував по десятій вечора, а на Іванчиному телефоні було десять пропущених дзвінків — порівну від матері й батька. Швидко вдягалися в коридорі, сміючись та плутаючи ґудзики, від чого вийшли на вулицю в абияк застебнутих куртках. Бігли до метро та вскочили в електричку, коли двері майже зачинилися. В очах інших вони мали вигляд закоханих. Сашко провів Іванку до під’їзду.

— Навчи мене мріяти, — наївно попросила вона на прощання.

Удома на неї чекала грандіозна прочуханка.

Вони були дивною парою: хлопець із гітарою років тридцяти в непримітному одязі, котрий у кожному вагоні метро співав щоразу іншу пісню, і дівчина з ельфійськими вушками, молоденька, ще майже школярка, що йшла слідом за ним та збирала гроші в поліетиленову торбинку. Виходили з електрички вони, закохано тримаючись за руки.

За кілька днів спільної творчості цей тандем став випадковою здобиччю чергового міліціонера. Коли Іванка із Сашком виходили з останнього, майже порожнього вагона на кінцевій, довготелесий вутлий молодик у формі, з голодним виразом обличчя саме крокував платформою. Побачивши пару заробітчан, він помітно пожвавішав.

— Жебракуємо? — скривив губи страж порядку, заступивши Сашкові дорогу.

— Чого ж жебракуємо? Заробляємо як можемо, — анітрохи не знітившись, знизав плечима Сашко. — Та й іншим даємо заробити. — Він поглянув міліціонеру у вічі й кивнув кудись у бік виходу зі станції.

Той одразу зрозумів натяк.

— Ану пройдімо зі мною, — сказав діловито і попрямував сходами вгору.

Сашко впевнено йшов за ним слідом, Іванка слухняно тупцяла поряд, перелякано поглядаючи то на хлопця, то на худу спину міліціонера. Голодний правоохоронець переступав одразу через дві сходинки і вже майже дійшов до турнікетів, де зупинився, чекаючи на Сашка з Іванкою. Коли вони порівнялися з ним, музикант раптом щосили штовхнув дівчину в спину і крикнув: «Біжи!» І вона побігла. Де й сили взялися. Перестрибнула через турнікет, вітром промчала через двоє дверей, залишивши позаду працівницю метрополітену з видовженим від здивування обличчям. У переході хтось схопив її за руку, яку Іванка щосили відсмикнула, злякавшись, що то наздогнав її міліціонер, але Сашко тримав міцно, тягнучи вперед за собою.

Зчепивши руки до болю в суглобах, вони пробігли не менше кілометра, нарешті зупинившись відсапатись у промерзлому парку. Іванка пожадливо хапала ротом холодне повітря. Притулившись спиною до товстого стовбура, Сашко голосно розреготався.

— Ти чого? — недовірливо поглянула на нього дів­чина. — Це не смішно, у нас же тепер проблеми будуть!

Хлопець аж закашлявся, заходячись від реготу. Згодом замовк, умить посерйознішав.

— Учись насолоджуватись кожним моментом, який тобі дарує життя. Це і є справжнє щастя. І справжня свобода. Хіба ти не відчула себе вільною там, коли стрімголов бігла переходом?

— Я не знаю, я не встигла про це подумати, — відповіла, наче виправдовуючись.

— То чого ж побігла? — допитувався Сашко.

— Бо ти сказав.

— Господи, яка ж ти ще дитина! Я теж колись жив за чужою вказівкою. Але подорослішав і тепер сам вирішую, що мені робити. Слухай сама себе, а не інших. — Він підійшов до Іванки і лагідно скуйовдив біляве волосся. — Утім, мені можеш довіряти. Я не дозволю тобі вскочити в халепу. А про того мента не хвилюйся. Він, певно, новенький, я раніше його не бачив. Я щотижня їм плачу, аби вони мене не чіпали. Завтра з ним розберуся — отримає подвійний тариф — та й по всьому. Розумієш, сьогодні мені захотілося втнути щось божевільне. Усім нам не завадить інколи втрачати здоровий глузд, аби відчути себе щасливими. Ну, зізнайся, тобі ж сподобалося? — Сашко обійняв її за плечі й притиснув до себе.

— Так… — тихенько видихнула вона йому в рукав куртки і засоромлено розсміялася.

Обійнявшись, вони ще довго блукали порожнім парком, розповідаючи небу кожен про свої мрії.

Ідилія закінчилася раптово. Іванчина мати довідалась, що донька вже два тижні не з’являється в університеті, та разом з батьком влаштувала