Юлія Ілюха - Неболови

власними почуттями та емоціями, які аж випирали з нього, немов дріжджове­ тісто з каструлі. За шумом у вагоні вона майже не чула музики, але шкірою відчувала, як пучки пальців гітариста торкаються струн і гладять їх так ніжно, як закоханий юнак пестить волосся коханої. Музикант ішов з іншого краю вагона, віртуозно оминаючи пасажирів. Ще кілька кроків — і вона вже могла розрізнити слова пісні:

— Кагда нєвєста хараша і малада-а-а-а і пойот на кухнє іногда-а-а-а, может разлучіть вас шоу-бізнес на-а-а-авсі-і-ігда…

Чергова попса від іменинника дня звучала з вуст музиканта не краще і не гірше від того набридливого співу, що потужним потоком щодня линув з екранів телевізорів та в радіоефірі. Хлопець був ще молодий, не старший від тридцяти, але у волоссі вже блищала паморозь сивини. Невисокий на зріст, з непримітним обличчям — таких щодня бачиш десятки, але потім ніколи достеменно не можеш згадати, які вони на вигляд. Потерті джинси, темний светр, легка куртка та кросівки — так одягається чимало чоловіків. Він легко загубився б у натовпі, але його виказували очі. Їхній колір важко було визначити — блакить неба, але блакить вицвіла, ніби поблякла під гарячими променями сонця. Ці очі всміхалися всьому світу і… горіли.

У дитинстві Іванка дивувалася, коли читала в книжках, що очі «горять». Ну як може горіти те, що неможливо підпалити? Потім, дивлячись на матір, яка рахувала гроші, зрозуміла: очі може запалити лише вогонь, що палає всередині. Очі музиканта горіли м’яким блакитним світлом з дещицею безумства. Довгі нервові пальці перебирали струни, ось Іванка вже могла роздивитись гітару з мініатюрним портретом іменинника дня на деці. Вона знала, що ті портрети хлопець міняв щоденно. Коли він підійшов упритул і зачепив її руку грифом, відхилилася, даючи йому дорогу. Музика поглянув їй у вічі й усміхнувся, перепрошуючи. Ще мить — і він попрямував далі, залишивши за плечима дівчину з ельфійськими вушками та рум’янцем на обличчі.

Іванка притисла холодну долоню до палаючих щік. Монета, яку вона затискала в кулаці, дзенькнула об підлогу вагона. Вона не дивилася йому вслід, лише стояла, намагаючись побороти хвилювання. Ті кілька секунд, коли вони тримали поглядами одне одного, злякали та збентежили її. Якби зараз посеред тунелю з’явилася Ґодзілла й проковтнула електричку разом з усіма пасажирами, Іванка б і не помітила — занадто заглиблена була у свої переживання. Разом із фінальним гітарним акордом пролунав голос диктора:

— Станція «Маршала Жукова».

Забувши про чемність, розштовхуючи всіх на своєму шляху, вона вибігла з вагона.

Надворі бралося на мороз. Пришерхли калюжі, і набридливий бруд листопаду вже не так тягнувся за ногами перехожих. Одноокі ліхтарі підсліпувато блищали, не розганяючи темряву, а лише створюючи химерні тіні. Холодне повітря у вечірніх сутінках здавалося густим і сизим. Іванка кілька разів глибоко втягнула його носом, як собака-нишпорка. Воно пахло мандаринами, хоча до Нового року залишалося ще півтора місяця. Дівчина йшла через невеликий базарчик біля метро, під ногами шарудів подертий поліетилен та валялися порожні коробки з-під піци. З обох боків її оточували маленькі жовтогарячі сонця, що купами лежали на прилавках. Біля яток юрмилися люди, жваві продавчині з червоними від холоду щоками та такими ж червоними нафарбованими губами жваво відважували мандарини, пританцьовуючи на місці та час від часу похукуючи на задубілі пальці. Один з покупців — хлопець із гітарою на плечі — діставав з витертої поліетиленової торбинки дрібні монети та рахував їх на долоні, доки продавчиня зважувала фрукти. Іванка спостерігала за ним, причаївшись за кіоском із сигаретами.

Музикант розрахувався і поклав мандарини в пакет. Підняв комір куртки вільною рукою, мерзлякувато втягнувши голову в плечі, поправив гітару та дістав із кишені пачку сигарет. Заблищав вогник запальнички. Кінчик сигарети то ставав зовсім невидимим у сутінках, то іскрився червоним, коли музикант затягувався тютюновим димом. Він вдихав нікотин пожадливо, ніби пив його, як п’ють прохолодну джерельну воду спекотного липневого полудня. Іванка знову принюхалась і відчула легкий запах сигаретного диму. Змішуючись із мандариновим духом, він пробуджував у пам’яті давно забуті картини її дотурецького дитинства.

Мами немає вдома. Тато бере Іванку на руки. Його пальці пестять її волосся. Вони пахнуть тютюном. Запах міцний і солодкий. Потім ті ж самі пальці знімають для неї з ялинки мандаринку. Жовтогаряча шкірка має ніжно-кремовий виворіт і пахне святом. Тато розламує мандаринку, і та розкривається, стає схожою на ароматну квітку. Вона солодка і трохи щипає за горло. Вони смакують її разом. Але мандаринка маленька, і хочеться ще одну. І ще одну. І ще… На ранок маленьку Іванку висипало червоними плямами діатезу, а батькові добряче перепало на горіхи від мами. Відтоді мандарини Іванка лише нюхала.

Поринувши в спогади, вона й не помітила, що хлопець кудись зник, і, отямившись, тепер розгублено роззиралася навсібіч. Знову побігла — з базарчика — слизькими калюжами, обганяючи перехожих. Коли попереду на довгій нитці тротуару у світлі ліхтарів помітила знайому спину з гітарою, перевела подих і стишила крок. Боязко ступала за ним, намагаючись загубитися серед людей, що проходили повз із заклопотаними обличчями. Музика озирнувся — здавалося, він відчуває її присутність. Проминули Палац спорту. Іванка вперто йшла за ним, утупивши очі в холодний асфальт, час від часу крадькома поглядаючи, чи не зникла знову спина з гітарою. Хлопець повернув убік та пірнув між багатоповерхівок, які наїжачували спини в темряві та хижо блимали електричними очицями яскравих вікон. Іванка кілька разів спіткнулася, ступивши у вибоїни на дорозі. Тепер між будинків вони йшли лише вдвох. Музика пришвидшив крок, й Іванка майже бігла за ним, уже не переймаючись, що він її помітить, прагнучи лише не загубити його в лабіринті однакових багатоповерхівок. Обігнувши ріг будинку, за який він тільки-но завернув, Іванка зупинилась. Хлопець зник. Не чутно було його кроків попереду. Під’їзди були обладнані домофонами, тож швидко увійти до одного з них, не зчиняючи шуму, він не міг. Але ж десь-таки він подівся! Вона аж тупнула ногою від розчарування та злості.

— Ти хто така і чого за мною йдеш? — почула за спиною його голос.

— Я… — писнула Іванка і замовкла з переляку. Вона заціпеніла. Хотіла виправдатися, пояснити, але не могла видушити із себе більше ані звуку, наче проковтнула тяжкий камінь, що розпирав її груди і не давав дихати.

Музика уже стояв перед нею у світлі, яке лилося з вікна чужої квартири, наче зірка на сцені в променях софітів, і зацікавлено роздивлявся Іванку, як ентомолог роздивляється нову, невідому науці комаху.

— Я тебе не знаю, — нарешті промовив дещо розчаровано.

— Я… я тебе теж, — сказала, ніби прокаркала, захрип­лим від хвилювання голосом.

— То в чому справа?

— Я… я не знаю. Побачила тебе в метро і пішла слідом.

— Гм… — Цей звук, очевидно, мав означати здивування, але здивованим хлопець не здавався.

Іванка відчула, як її тіло почало дрібно тремтіти від перенапруження. І чого вона тільки за ним поперлася! Тепер сорому не оберешся. Уперше в житті вона наважилася на спонтанний учинок, якому немає пояснень, — і відразу ж облажалася.