Іван Іванович Білик - Яр

тюрми і добирається додому, де колишнє начальство втекло, а німці ще не прийшли. Дома лише мати, батька забрали на Соловки, сестра на окопах у Києві, швагр десь воює. Коли ж у містечко в'їхала військова колона німців, колишній бухгалтер і кілька осіб із молоді зустріли їх хлібом-сіллю. Зустрічаючий наступного дня був призначений бургомістром, а Максима викликали до управи, на будинку якої висів жовто-блакитний прапор. Пані Ганна Базилевич викликала його, щоб запропонувати посаду директора у школі, яку мали незабаром відкрити.

І тут у роман входить тема, котра в радянські часи була під забороною, адже про саме життя «в окупації» був спеціальний пункт в анкетах, а про початковий період німецької влади, коли вона ще по-ліберальному ставилася до різних проявів «українськості», взагалі не згадувалось. А тут: «Нам дали самоврядування. Нам повернено національний прапор і національну гідність. Але війна є війною і цього не слід забувати. Після перемоги над комунізмом Україна буде самостійною. Німці дають нам гарантії», — говорить ця красива жінка, ідеалістка української справи, дочка заарештованого в 1933 році професора. І Максим згодився, хоч пригадалися слова дядька, який воював, але добрався додому: «Росія — велика». Він тільки копнув хвіртку ногою, охоплений безпричинною люттю невідомо й на кого. «Зрештою, Росія — для росіян, і нехай вони самі сьорбають бурду, яку заколотили», — подумав він. От такі деталі, як «безпричинна лють», просто блискуче характеризують психологічний стан героя. Німці дадуть Україні волю, треба б радіти, але «Росія — велика», хто знає, що буде... А вдома радість — повернувся батько, але без руки.

На відзначенні дня народження в Ганни Базилевич Максим познайомився з Олегом Поповичем із Поділля. Той служив у німців, але саме він згодом виявиться керівником українського підпілля. Було також і радянське підпілля, котре створили колишні партійні керівники сіл і району. Тут І. Білик і «розіпне» свого героя: часто дії тих або інших мали як свою окреміших) тактику, так і свою іншу кінцеву мету. І Максим, який повернувся додому після неймовірних поневірянь, коли життя повисало на волосинці, «сподівався дома знайти якесь умиротворення, але почував себе деревом, вирваним з ґрунту». А тут ще з полону визволили Антона Яголу, котрий на далекому переїзді відмовився визнати в ньому земляка й відповів: «Тамбовський вовк тобі земляк!» От з тим Антоном, який працюватиме на залізничній станції, зведе доля через його сестру, яка стане дружиною Максима Нетреби.

Відкриваючи школу, яку ледве довели до Божого вигляду, бургомістр зауважив, що «немає вже більшовиків, жидів і комісарів, а ми тепер самі, ну, хазяїни. За що спасибі нашим визволителям». Але «визволителі» образились, що співали український гімн, а от німецький не знали, пісень німецьких не співали, і взагалі «надто захопились національною самостійністю, жодним словом не згадали фюрера». І постановили вивчати німецьку кожного дня, запровадили історію і географію Німеччини, вивчення німецьких пісень. Та й політика Німеччини в ставленні до українців стала мінятися: газета «Українське слово» стала «Нове українське слово», бо вона «підривала довір'я між німецькими визволителями і українським народом». Змінили склад редакції, арештували і розстріляли деяких націоналістів. У школах мали зняти портрети С. Петлюри і С. Бандери. Але запитаємо автора — С. Бандера вже півроку сидів у німецькому концтаборі — невже його портрети висіли у школах? І. Мазепа — так, міг бути портрет М. Грушевського — але керівник ОУН(б)? І викладання історії, яку вів Нетреба, потрібно було змінити, погорів учитель на готській проблемі. Старшокласників забирали до Німеччини, навчання скоротили до чотирьох класів — старші вчитимуться після закінчення війни. Максим подав заяву на звільнення, яку задовольнили. За словами Олега Поповича, зараз така ситуація, що «не хата згоріла, згоріла стріха, а стіни стоять». Так і з Україною, упевнений керівник українського підпілля. І несподівано Олег, і брат майбутньої дружини — Антін пропонують Максиму іти працювати в поліцію, а він переконує всіх, що хоче бути нейтральним: «Ні за кого, ні проти кого. Плював я на світ, мені вже годі. Я доведу, що нейтральні в цій війні будуть. Нехай гризуться, хто з ким хоче, а я...» Але це лише слова, доля ж Нетреби ще більше ускладнюється: його призначили помічником начальника поліції, а швагр вимагає від нього розклад поїздів. І хоч поліцаям доручали лише кримінальні справи й охорону порядку, саме перебування там кладе на людину якесь тавро.

Вивішують на церкві червоно-чорний прапор, розклеюють листівки українські підпільники, але то лише агітаційні заходи, а от коли на базарі зривають облаву на молодь для відправлення в Німеччину — це вже дійовий учинок. Але німці з поліцаями пішли хатами і виконали завдання. Забрали й сестру Максима, і його наречену. Загін українських підпільників зупинив поїзд і відбив молодь, але залишив у вагонах сорок п'ять росіян, випустивши сто тридцять п'ять українців. Це було зроблено за наказом Олега Поповича, який ствердив: «Хай українці хоч раз відчують, що вони кращі. Хай знають — ми боремося за них». Але ж повезли і сестру Максима, Марію, прізвище якої подільське — Тимчишин... Це було останньою краплею, коли Максим вирішив, що йому з УПА не по дорозі. Він вирішив написати брошуру з історії українців. Але то — для того, щоб забутися, щоб не бачити, що відбувається навколо. Він відчуває, що Антін його просто використовує, обіцяючи, що «як прийдуть наші, як вернуться, то його не займуть», уже й батько, чуючи що фронт наближається запитує, що робитиме, «коли прийдуть». А в них буде дитина, бої вже біля Курська, арештували Антона й на допиті Максим застрелив, і його, і начальника поліції. Він фантастично виплутався з цієї ситуації. При наступі його разом із Ганною Базилевич забирають німці. Відчувши повну безвихідь, Ганна застрелилась. Максим добрався ж до Львова, там короткий час учителював, але послухав Олега і повернувся додому. Його доньці чотири місяці, але нема нікого, хто підтвердив би його роботу на радянських партизанів і підпільників. І він, пішовши до яру, раптом по дорозі побачив, що не відкидає тіні. У якійсь книжці писалось, що коли людина втрачає совість, вона позбувається тіні. Хоч тут, можливо, не тільки совість...

...У посольство СРСР у Швейцарії Максим Нетреба зайшов, щоб повернутися назад. Поїздом він доїхав додому (чому його не заарештували ще на кордоні? — А. Ш.), побув кілька днів удома і був викликаний повісткою до слідчого. Тут автор забув, що з такими,