Іван Іванович Білик - Яр

як Нетреба, тоді поводились зовсім по-іншому. Але вирок був саме того часу — розстріл, який замінили на 25 років таборів. Людина, яка спокійно сприйняла вирок про розстріл, абсолютно не зраділа, почувши про те, що «взято до уваги, що добровільно вернувся з еміграції», — це вже розчавлена людина, яка й після повернення із зони «не була готова до зустрічі навіть з найріднішими людьми, бо між ними проліг цілий світ з його геть іншими вимірами». І зараз цей чоловік, який пройшов усі кола пекла, «бачив ізсередини і гітлерівську, і сталінську м'ясорубки, котрі перемелювали всіх, перетворюючи кожну людину на мертвий гвинтик. Якщо ж котрийсь із них силкувався згадати, що був людиною, такого просто вбивали і пускали на переплавку», працює сторожем на станції, пише книжку, яку змушують писати ті, кого вже давно немає в живих.

Паралельно із сюжетом, який ми розглянули, іде інший — тюремна й табірна одіссея Максима Нетреби. У тому ж стилі детального зображення, коли автор намагається все сказати, усе обумовити, «нічого не забувши і не пропустивши (аж до назви пароплава у Ванінському порту, назва якого «Ялта-3», що транспортував зеків на Колиму), І. Білик дає панорамну картину країни ГУЛАГУ, того величезного млина, нещадного до своїх жертв. Але, зауважимо, письменник не повинен бути деталізатором — треба вміти «підштовхнути» читацьку думку лише згадкою, а не описувати до маленьких дрібниць. І смілива, просто авантюрна втеча, боротьба за життя, неймовірна людська воля і виживання на грані смерті — то сторінки високої проби. Пробачаєш просто неймовірність деяких подій, бо знаєш — люди тікали на волю. Але яка воля була в країні, обплутаній колючим дротом? З малої зони — у велику зону... Ще на каторзі Максим іноді мріяв про свій дім і сім'ю, але думки були такі пекучі, що спалили його. Замість нього був хтось інший, перемелений і переплавлений у бездушному горнилі.

Анатолій ШПИТАЛЬ

ЯР
Роман
Розділ перший

Максим ішов понад самим краєм лісу, через кожні кількадесят кроків озираючись. Найтихіший лускіт гілки здавався йому пострілом, він ставав як укопаний і починав сторожко наслухати. П'ятий день як Максим утік із в'язниці, п'ятий день, оминаючи міста й села, відлюдними путівцями простував додому. Ішов, не зважуючись і думати про те, що чекає на нього вдома, просто йшов і йшов, хоч ноги від утоми, та й не просто від утоми, а й од голоду, аж підгинались.

Перший день він узагалі нічого це їв, лише бгав і бгав п'ятами колючу пожухлу траву стену, увечері набрів на занедбаний колгоспний садок і нарвав повні кишені спілих соковитих яблук, але, по-перше, вони швидко скінчилися, по-друге, яблука можна вважати наїдком тільки тоді, коли ти не голодний. Відтак Максим не мав у роті й рісочки.

Ліс, який починався за кілька кілометрів од обласного центру, мусив довести Максима до самісінької домівки. Це він добре знав ще з юнацьких літ, їздив із батьком кіньми, тож тепер увесь час тримавсь узлісся, та коли до мети, за його розрахунками, лишилося кілометрів із п'ять, ноги геть перестали слухатись і доводилося раз по раз відпочивати. Першого дня Максим не відчував утоми, далебі, нічого не відчував, машинально переставляв ноги, та й годі, бо коли ти втік із в'язниці, десь так воно й мусило бути. Тим наче, що та втеча була пов'язана й із першим у твоєму житті бомбардуванням, справжнім бомбардуванням, а це не абищо, хай йому чорт...

Дійшовши до місця, де ліс вигинався дугою і звертав на захід, Максим знесилено сів, та в попереку так зуділо, а в порожньому шлунку так пекло та бурчало, що він мусив лягти. Крізь присмалене першим подувом осені листя крайніх дерев блякло голубіло небо. До заходу сонця лишалося ще години чотири або й п'ять, неподалік починалася Діброва, за Дібровою — яр, а то вже, вважай, удома, тож полежати можна було, однаково не міг завидна з'являтись людям на очі.

Повіки неприємно свербіли й злипались, проте Максим не давав їм стулитися. За два місяці, що просидів у в'язниці, він багато передумав, але так досі й не зміг прийти до ясного рішення. Що дали йому ці вісім тижнів, якщо вони взагалі мали щось давати? Товариші по камері сумно жартували, що, крім доброго шматка свинцю або, на крайній випадок, десятка років Колими годі було й сподіватися на інше, і хоч Максим не відповідав на такі дурні жарти, але й заперечити нічого не міг.

Десь по той бік лісу, а може, й у самому лісі, не втихав ледве звідси вловний гуркіт машин чи танків і чулись поодинокі вибухи бомб або важких снарядів, неначе під землею зітхали велети. Максим потер зігнутими пальцями очі, щоб спинити настирливий спогад, але марно. Так само звучали підземні вибухи, коли чужа зміна готувала собі у вічній мерзлоті фронт робіт.

Нинішнє становище було далеко не легшим, і все-таки Максим уникав думати про тодішнє.

Того спогаду мені пощастило уникнути. Незалежно від моєї волі очі заплющились, і я забув про все на світі. Коли прокліпався, був певен, що взагалі не спав, а якщо й заснув, то хіба на коротку хвилю. Та потім роззирнувся й зрозумів, що промайнуло добрих дві години, бо лягав на сонечку, а тепер опинився в глухому затінку. Я насилу підвівся, бо від перевтоми та вже досить холодної осінньої землі м'язи мої заклякли й страшенно боліли. Я знову сів, підібгав ноги й схилив голову на коліна. На серці було тривожно, певно, щось мені приверзлося, та я ніяк не міг пригадати сну.

Я все-таки підвівся й потяг ноги до Діброви, що починалася через балку від лісу. Діброва нерівною латкою тяглась аж до верхів'їв яру, я на превелику силу йшов між товстелезними дубами, що не відомо як уціліли в часи суцільного лихоліття, голоду й холоду. Ноги мої підгинались од слабості, та я все ж, перечіплюючись об коріння, сушняк та батоги невидимої ожини, перетнув