Іван Іванович Білик - Яр

Відмова варта цитати: «Коли піднялись восени раби та оратаї, то й наші можуть». От тут корінь проблеми — не можна посягати на життєві устої, коли раб — раб, воїн — воїн, а цар — цар. Відпустивши на волю рабів, Савмак зруйнував віру в непорушність тогочасного суспільного ладу. І просто блискуче звучить фраза одного з феодосійських сотників: «Відпустив їх на волю Савмак... Коли раба відпускає на волю інший раб, одпущенник не певен, чи то назавжди, чи на час. А коли його відпустить господар, тоді раб здобуває справжню волю». А раби Феодосії, дізнавшись про майбутню волю, яку їм дасть Мітрідат, відкрили ворота міста...

Довелося й Савмакові застосовувати тортури, щоб дізнатися, хто був призвідцем змови, коли сини багатіїв із золотом тікали з міста, але відмінив вирок судді — розп'яття на хрестах замінив каторгою.

Цар Понту Мітрідат домовився зі скіфами, що візьме Боспор, але Савмака «не зачепить». На запитання скіфського царя, чи не візьме він заразом «і мою україну», Мітрідат відповів, що жоден володар і воєвода не годен збороти скіфів, за яким ще стоїть рать незлічених племен. Фактично відбувся зговір і Палак став «зрайцею власного брата».

Діофант оточив Пантікапею, місто було взято штурмом і Савмак потрапив у полон до Мітрідата. Було розп'ято тисячу прихильних до Савмака воїнів і громадян, не пожаліли і жерців, які вітали нового царя.

А Савмака помилували, його забрали до Сінопи як заручника. А серед жебраків-прокажених мимо хрестів, мимо помосту, де стояв звільнений Савмак, пройшов Палак, скіфський цар, щоб переконатись у твердості слова Мітрідата. І коли Савмак спробував вихопити меч, щоб заколоти себе, Мітрідат сказав йому: «Ти потрібен єси мені в животі, а не в смерті. Ми із твоїм братом Борисом смо стали друзі, а ти єси в тому залогою. Коли спробуєш іще, закую в кайдани і посаджу до порубу». Що було далі із Савмаком — історія мовчить, але незабаром почалась війна Понту з Римом.

Можна повністю сприйняти художню концепцію тих історичних часів, можна й полемізувати: чи міг майбутній цар Мітрідат бути зброєносцем у Діофанта, сам ходити нічним містом, двічі їздити до скіфів? Та й узагалі, чи був він у Причорномор'ї у той час? Адже царство його — то не лише північні береги Чорного моря. Але ми маємо роман, де його головний герой — раб і цар Савмак зображений живою діяльною людиною, яку розривають протиріччя того складного часу. Але які часи були простими? Заслуга І. Білика й у тому, що це твір — не лише ілюстрація подій, у ньому піднято соціальні, моральні проблеми (одну згадаємо: рабство — воля), які в усі часи залишаються актуальними.

Такі романи, як своєрідна епопея І. Білика «Яр» (1998) письменник створює все життя. Творить, продумує, а просто записати текст — то зовсім інше. Ми не знаємо, чи саме цей варіант він подавав до друку наприкінці шістдесятих і який був нещадно «роздраконений» у закритій рецензії Н. Тихого. Але другу обов'язкову внутрішню рецензію написав директор видавництва «Дніпро» О. Бандура. Вона була позитивною, але це був також і своєрідний захист автора від розправи, яка не забарилася якби про рецензію Н. Тихого дізналися десь «вище». Але й О. Бандура просто наказав заховати цей роман у найглибшу шухляду і забути про нього. У 1990 р. І. Білик подав роман «Яр» у видавництво, там було зібрано 250 тис. замовлень. Однак наступного року трапився тотальний обвал, роман не надрукували, а оригінал здали в макулатуру. Удома залишилася одна копія примірника машинопису.

Така історія поневірянь цього масштабного твору. І абсолютно не мають рації критики, які кричали наприкінці 1980-х, що в наших авторів не було нічого й немає «в шухлядах», щоб друкувати, писали лише «на догоду». Твір цей небуденний в українській літературі. Узагалі ж, у літературній ієрархії великий епічний роман якось здав свої позиції, усе більше зустрічаємо твори з позначенням «роман», які є повноцінними повістями, а деякі іноді й на повість «не тягнуть». «Яр» — повноцінний художній роман з епічним диханням, де широта охоплення подій у часі й просторі, психологічна виписаність персонажів, а також гострота проблематики дає нам панораму XX століття — найжорстокішого серед усіх попередніх. Рухає сюжетом людська доля, життя людини, для якої випробування того часу можна порівняти тільки зі становищем зернини, яка ледь не потрапила між жорна великого млина. Окремими сюжетними лініями роман І. Білика перегукується з видатним романом-епопеєю литовця Йонаса Авіжюса «Втрачена домівка», особливо ж зображенням долі свідомих українців і литовців у роки Другої світової війни. Литва була зерниною, що потрапила між двох ідеологічних систем, двох монстрів: нацистської Німеччини й СРСР. Але ті системи лише називалися по-різному, це були два кольори однієї чуми.

Так от, І. Білик і писав, чи можна жити серед зачумлених і залишатись здоровим, чи можна зберегти себе, своє «я», коли воно ніде, ніким і ніколи не бралося до уваги і головне було — підкорити, знівелювати це «я», зробити гвинтиком котроїсь із систем, а якщо цей «гвинтик» не підходить, випадає із системи — знищити його.

Починається роман із повернення додому втікача із сталінських концтаборів, колишнього студента III курсу філфаку Київського університету Максима Нетреби. У дитинстві піонер, вихований на прикладі Павлика Морозова, уже комсомольцем був свідком голоду, коли померли в сім'ї двоє маленьких дітей, а брат і сестра подалися на заводи, щоб мати там «пайки» і в селі не пропасти. Керований якимось внутрішнім поштовхом протесту, Максим пішов до голови сільради дядька Йовхима і віддав йому комсомольський квиток, а вдома Порвав портрет юного батькопродавця Павлика Морозова. Потім було змужніння, навчання в університеті, арешт, допити, вирок, табори й утеча. І от під час утечі, двадцять п'ятого червня 1941 р., він дізнається, що почалася війна. Із роздумів Максима ми візьмемо слова, які характеризують його тодішній стан: «Я не відчував цю війну своєю, навпаки, навіть бажав поразки владі, яка завдала мені й багатьом мільйонам моїх співвітчизників нелюдських страждань. Чотирьох членів мого роду замордовано голодом, про долю решти я не маю жодного уявлення, і все-таки мені похололо під ложечкою... Все-таки насувалось щось досі не бачене, здатне перевернути світ і поміняти місцями небо і землю». Упійманий і засуджений до розстрілу, Максим тікає з розбомбленої