Володимир Леонідович Кашин - ...I жодної версiї!

— Боже мiй, боже мiй, Антон, Антон Iванович, — повторювала вона, вчепившись руками за поруччя сходiв. Зусиллям волi, намагаючись стримати сльози, якi так i котилися з її очей, ковтаючи цi сльози, спитала:

— Де ж вiн?

Коваль знизав плечима:

— У морзi…

— Так, так, — погодилася жiнка. — Я розумiю. Ох, боже мiй! Як же це сталося? Коли? Чому? Хто його вбив?!

Вона не тямила себе. Тупцювала на схiдцях, борсалася, немов не знаючи, на що зважитися: йти далi вниз чи повертатися на площадку.

Полковник уважно стежив за нею.

— Бажаєте щось сказати?

— Нi, нi, що ви?! — В очах жiнки з'явився осмислений вираз. Я пiду… Так, так, я пiду, — сказала вона, не дочекавшись вiдповiдi на своє запитання.

— Гаразд, — погодився Коваль, - ми з вами ще поговоримо.

Друкарка, забувши про лiфт, повiльно спускалася по сходах. Коли вона сховалася на нижньому прогонi, Дмитро Iванович почекав хвилину, а тодi поглянув крiзь заскленi рами сходiв вниз на бульвар, що танув у бузковому зимовому свiтлi. Йому ще раз схотiлося побачити Нiну. Вона довго не з'являлася у полi його зору, а коли нарештi полковник побачив її маленьку, немов зiгнуту вiд удару постать, ледве упiзнав у нiй ту високу молоду жiнку, з якою щойно розмовляв на сходах.

Дмитро Iванович обвiв поглядом дверi, що виходили на площадку, мiркуючи, ким iз сусiдiв Журавля насамперед треба буде зацiкавитися оперативнiй групi.

У цьому будинку, зведеному ще у тi часи, коли житлова кооперацiя на пiсковiй Русанiвцi тiльки розгорталася, на кожному поверсi обох блокiв було по чотири квартири: однокiмнатна, двi двокiмнатнi i трикiмнатна. Найкращою у проектi була одинарка, така, у якiй жив Журавель: двадцятиметрова кiмната з балконом, невелика, але затишна кухня. Двокiмнатнi були не набагато бiльшi за площею i здавалися однiєю великою кiмнатою, чомусь подiленою тоненькою перетинкою. I, нарештi, трикiмнатна являла собою так звану «розпашонку», де велика кiмната, вiд якої в обидва боки вiдходили двi малесенькi, здавалася лише просторим холом перед спаленьками.

Полковник уже знав iз слiв Варвари Олексiївни, що у другiй двокiмнатнiй живе дiдок-пенсiонер, який рiдко виходить з дому на своїх покалiчених ногах i якому райвиконком уже багато рокiв обiцяє надати квартиру на першому поверсi. А господарi трикiмнатної завербувалися на Крайню Пiвнiч i, замкнувши в обох ванькирчиках свої речi, здали на три роки велику кiмнату офiцеру з дружиною.

Коваль подумав, що передусiм варто ближче познайомитися iз пенсiонером Колядою. Адже з його виклику газiвникiв усе й почалося. Та й старi люди, як свiдчить практика, найбiльше спостережливi i уважнi до життя iнших людей.

Проте сам Коваль зараз до Коляди не зайшов. Вирiшивши доручити зiбрати потрiбнi вiдомостi по дому старшому лейтенанту Струцевi, Дмитро Iванович почав спускатися по сходах на бульвар, куди мала пiд'їхати машина.

* * *

Тим часом Нiна Барвiнок, похитуючись, немов п'яна, часто зупиняючись, брела вистудженим бульваром. В головi у неї усе переплуталось. Вона ще не могла усвiдомити тяжку новину. Адже вранцi, тiльки прибiгла, захекавшись, в iнститут, як завжди, запiзнюючись, i плюхнулася на своє робоче мiсце, у маленькiй кiмнатцi машбюро, як до неї пiдiйшов Павленко i попросив швиденько надрукувати вiдрядження. Поки вона заповнювала бланк, Вячеслав Адамович переступав з ноги на ногу i раптом спитав, чи не тут у неї другий примiрник працi Журавля i чи надрукувала вона закiнчення.

Нiна не вiдразу вiдповiла, бо Антон Iванович просив поки що нiкому не показувати рукопис i не розповiдати про нього. Поведiнка Журавля цього разу була дивною: вiн нiколи не ховався iз винаходом. Навпаки, навiть якщо вiдкриття чи винахiд був незначним або не зовсiм оригiнальним, автор його галасував на весь iнститут. Дiяли так iнодi i на початку роботи, коли хотiли «застовпити» заявку на вiдкриття i поспiшали утвердити свiй прiоритет. Втiм, подумала вона, Вячеслава Адамовича ця заборона не стосується. Адже вчора Антон уже розповiдав йому про свою розробку.

— Нi, до кiнця ще не надрукувала. Щойно прийшла. Але залишилося небагато. До обiду виберу часинку i закiнчу, — вiдповiдала вона. А другий примiрник є…

— Дайте погляну, — попросив Павленко. — Менi Антон показував, але хочу ще раз глянути.

Коли Нiна подала вiддрукованi сторiнки, Павленко став швидко копатися в них. Руки у нього тремтiли, папка вислизнула, i аркушi вiялом розсипалися по пiдлозi. Нiна кинулася збирати їх, а Вячеслав Адамович тим часом схопив на столику уже надруковане командировочне посвiдчення i побiг до начальства пiдписувати. Бiльше цього дня вона його не бачила…

Але що ж їй сказав цей полковник?! Щось безглузде! Антон помер?! Яка дурниця! Її любий бiлявий Антон, її журавлик з'явився зараз перед її очi живим, радiсним, веселим, як завжди. Таким вiн був i вчора, коли принесла йому частину роботи. Чому ж сьогоднi їй сказали, що вiн загинув? Помилка!

Дурниця, дурниця, дурниця! I Павленко, вiд'їжджаючи у вiдрядження, нiчого поганого не сказав.

Адже вiн мав би знати, якщо, не дай бог… Та й коли ж могло таке статися?! Коли?! Учора увечерi вони усi разом бачилися… Через хвилювання Нiна нiяк не могла второпати, коли це було — «вчора» i що таке «сьогоднi». Усе переплуталося в головi… Нi, це брехня! вирiшила вона. Але такий статечний чоловiк їй сказав. Навiщо це було йому? Чому? Може, просто заарештували бiдолашного Антона. За що ж? Хiба що шиє чобiтки?

Павленко сьогоднi був розгублений, неврiвноважений. Але вiн такий завжди. Нервував, поспiшав. Якийсь наче сам не свiй. Певно, йому перепало вiд начальства, що завжди уникає вiдряджень. Та й взагалi цього Вячеслава Адамовича, цього: "Зрозумiйте мене правильно", нiколи не зрозумiєш! Але як вiн мiг не сказати їй, якщо не дай бог!.. Пожалiв її?

Їй пригадалася розмова з Павленком кiлька днiв тому на цьому ж бульварi Давидова.

…Вони йшли удвох уже затихаючим, огорненим присмерками бульваром. Нiна зосереджено дивилася собi пiд ноги, немов боялася спiткнутися об щось невидиме на ледь притоптаному снiгом асфальтi. Вона ступала своєю рiвною, тихою ходою, не розгойдуючись, не поглядаючи на свого супутника. Худенька, висока, у легкому пальтi, вона здавалася тополинкою, яка вийшла з шеренги високих, вкритих памороззю дерев, що застигли у зимовому повiтрi вздовж бульвару, i рушила поруч людини.

Павленко нервував. Вiн рухався пiдстрибом, то трохи вiдстаючи вiд супутницi, то вириваючись наперед, прагнучи заглянути їй в очi i переконатися, що вона його слухає.

— Зрозумiйте мене правильно, Нiночко, — поспiшав виговорити своє Вячеслав Адамович, розумiючи, що час у нього обмежений: ще квартал — i покажуться Березняки, будинок, в якому живе друкарка i бiля