Артур Конан Дойль - Пес Баскервілів

Серед численних злочинів і таємничих історій, майстерно розплутаних Шерлоком Голмзом, особливо виділяється історія про «Пса Баскервілів», в якій переплелися реальність і вигадка, і для розгадки якої було потрібне не лише логічне мислення знаменитого детектива.
Цього разу він розв’язує загадкову та містичну справу: за жахливих обставин вмирає власник Баскервіль-холу сер Чарлз. Усе сходиться на тому, що його смерть спричинила поява якогось адського створіння, яке переслідує Баскервілів уже не одне століття. Та детектив доводить, що це цілком реальний злочин і розкриває таємницю і звільняє Баскервілів від родового прокляття.

Шерлок Голмз, що мав звичай вставати дуже пізно, за винятком тих нерідких випадків, коли зовсім не лягав спати, сидів і снідав. Я стояв перед каміном і тримав у руках палицю, що її наш гість забув учора ввечері. Це була гарна товста палиця з круглою насадкою. Якраз під насадкою на палиці була широка (з цаль завширшки) срібна бинда, а на цій бинді виритовано: «Джеймзові Мортімерові. M. R.C. S.[1] від його друзів з С.С.Н.[2], 1884». Це була якраз така палиця, які носять звичайно старомодні родинні лікарі, — чимала, міцна й надійна.

— Що ви з нею робите, Ватсоне?

Голмз сидів до мене спиною, а я нічим не виявив свого заняття.

— Як ви довідались що я роблю? У вас, мабуть є очі в потилиці.

— У мене принаймні є гарно одполірований кавник, і він стоїть переді мною, — відповів Голмз. — Але скажіть мені, Ватсоне, що ви робите з палицею нашого гостя? А що ми, на жаль, упустили його візиту і не маємо уявлення про те, чого він приходив, то цей знак пам’яті набуває певного значення. Послухаю, яке ви склали уявлення про людину за його палицею.

— Я вважаю, — сказав я, користуючись, оскільки міг, методою мого приятеля Голмза, — що доктор Мортімер — успішний літній лікар, що має повагу, раз знайомі зробили йому такий подарунок.

— Добре! — ухвалив Голмз.

— Чудово!

— Я також думаю, що він, мабуть, сільський лікар і багато ходить пішки.

— Чому?

— Тому, що ця палиця — безперечно гарна, коли була новою, — дуже подряпана. Навряд чи міг би її довести до такого стану міський лікар. Залізний наконечник до того стертий, що цілком зрозуміло, що лікар чимало попоходив з цією палицею.

— Чудово! — зауважив Голмз.

— На ній виритовано: «Від друзів з С.С.Н.» Вважаю, що ці букви позначають якесь полювання, якесь місцеве товариство мисливців, членам якого він, мабуть, робив лікарську допомогу: за це вони й зробили йому цей незначний подарунок.

— Бігме, Ватсоне, ви перевищуєте самого себе, — сказав Голмз, відсуваючи стільця й закурюючи цигарку.

— Я мушу сказати, що в усіх ваших оповіданнях про мої незначні досягнення ви надто низько оцінювали свої власні здібності. Признаюсь, любий друже, я дуже зобов'язаний вам…

Ніколи раніш не казав він так багато, і я мушу признатися, слова його мене вельми вдовольнили, бо мене часто ображала його байдужість до мого захоплення ним і до моїх спроб розповісти про його методу. Я, крім того, пишався, що остільки засвоїв його систему, що навіть заслугував на його похвалу. Голмз узяв у мене з рук палицю і розглядав її кілька хвилин. Потім із виразом підвищеного інтересу він поклав цигарку і, підійшовши з палицею до вікна, почав її роздивлятися побільшувальним склом.

— Цікаво, але елементарно, — промовив він, сідаючи у свій улюблений куточок на канапу. — Є, звичайно, одна або й дві правильні вказівки щодо палиці. Вони дають нам підставу для кількох висновків.

— Хіба я спустив будь — що з ока? — спитав я з деякою самопевністю. — Сподіваюсь, нічого важливого.

— Боюся, любий Ватсоне, що багато з ваших висновків помилкові. Я цілком щиро сказав, що ви збуджуєте моє мислення, виявляючи ваші помилки. Я випадково натрапив на справжній слід. Я не кажу, що ви цілком помиляєтесь. Людина ця, без сумніву, — сільський лікар, і він дуже багато ходить.

— Так я мав слушність?

— Остільки — так.

— Але це ж і все?

— Ні—ні, любий Ватсоне, не все, далеко не все! Я, приміром, сказав би, що подарунок лікареві зроблено швидше від шпиталю, ніж від мисливського товариства, і якраз перед цим шпиталем поставлено літери С.С.Н., а це само собою наштовхує на думку слова Черінґ Крос.

— Мабуть, ви маєте рацію.

— Все промовляє за таке тлумачення. І коли ми візьмемо його за основну гіпотезу, то матимемо й нові дані для встановлення особистості цього невідомого гостя.

— Ну, тоді припускаючи, що букви С.С.Н. мусять визначати Черінґ—кроський шпиталь, які ж ми можемо зробити дальші висновки?

— Хіба ви не відчуваєте, як вони самі напрошуються? Адже ви вже знаєте мою систему, — застосовуйте її.

— Для мене безперечний тільки один висновок, що людина ця практикувала в місті, раніш як переїхати на село.

— Мені здається, що ми можемо піти трохи далі. Продовжуйте в тому самому напрямі. З якого приводу, певніш за все, можна було б зробити подарунок? Коли друзі його могли умовитись, щоб виявити свою прихильність до нього? Очевидно, в той момент, коли лікар Мортімер кидав шпиталь з тим, щоб узятися за приватну практику. Ми знаємо, що було зроблено подарунок. Ми вважаємо, що лікар Мортімер проміняв службу в міському шпиталі на сільську практику. Так чи буде надто сміливим висновок, зроблений з цих двох передумов, що лікар одержав подарунок з приводу цієї переміни?

— Звичайно, це, мабуть, так і було.

— Тепер зауважте, що він не міг бути на дирекції шпиталя, бо тільки людина з міцно усталеною практикою могла посідати таке місце, а така людина не пішла б на село. Чим же він був? Коли він, маючи посаду в шпиталі, не входив до його дирекції, то він міг бути тільки лікарем або хірургом- куратором, чимось трохи більшим за студента на практиці. Він покинув шпиталь п’ять років тому: рік позначено на палиці. Отже, любий Ватсоне, уявлюваний вами поважний літній родинний лікар зникає і з’являється молода людина не старша за тридцять років, приязна, нешанолюбна, неуважна, власник улюбленого пса, про якого я в загальних рисах скажу, що він більший від тер’єра і менший за мастифа.

Я неймовірно