Іван Семенович Левицький - Старі гультяї

пшеницю, як вовки на свиню. Мотуз крикнув, свиснув і послав хлопця до клуні стерегти пшеницю.

- Остогидло мені це сало на полудень; все сало та сало, - почав вередувать дід Грицай. - Я б оце попоїв всмак пряженої яєчні з вишкварками.

- А я люблю яєчню на маслі. Який там смак в тих вишкварках з яйцями. Ні се ні те, - почала й собі вередувать Грицаїха.

Бідна Мотузиха не знала, на чому прягти яєчню для старих вередунів, чи на салі, чи на маслі.

- Ось я зараз звелю своїй дівці, щоб напрягла яєчні. В мене, хвалить бога, яєчок є доволі. Зараз яєчня буде готова, - обізвалась Мотузиха й гукнула на дочку.

Старі все пили та закушували. Здорова пляшка вже була спорожнена. Мотуз пішов у комору і десь знайшов пляшку настойки. Сусіди, діди та бабки, неначе носом почули через тини та повітки, що в Мотуза п'ють могорич. Одна баба перелізла через перелаз і прийшла нібито позичать ситів; друга баба вирнула з садка; один дід переліз через тин і з'явився, неначе козак з маку. Мотуз просив їх сідати й частував горілкою. В діда Грицая вже зашуміло в голові; баба Оришка ледве володіла язиком та руками. Прийшла Мотузова дочка. Мати загадала їй прягти яєчню як можна швидше. Дівчина напхала повнісіньку піч соломи, набила в миску яєць, підпалила солому в печі, а сама побігла в комору по сало, не зачинивши дверей в хаті. Солома спахнула в одну мить. Полум’я не потовпилось в комин і шугнуло з комина просто в одчинені двері, в сіни. В сінях у Мотуза не було стелі. Полум'я полетіло вгору під крокви. Надворі давно стояла спека й суша. Сухі й гарячі кулики на покрівлі так і палнули одразу. Огонь обхопив все горище. І в одну хвилину полум'я лизнуло під причілок і обняло всю покрівлю. Чорний дим вирвався з-під стріхи вкупі з полум'ям. Огонь загув, засичав, застогнав, а потім зарів. Хата застогнала, неначе опечена й опарена товаряка.

Мотуз оглянувся й охолов. Мотузиха зблідла на виду, як смерть. Оникій закричав. Вони посхоплювались, побігли до хати й почали виноситься. Задзвонили на ґвалт. Позбігались люде з усього кутка й кинулись гасить пожежу. Перелякана баба Оришка витріщила очі, потім обперлась позад себе руками, силкувалась встати та й знов гепнула на землю.

- Ой Дмитре мій! Ой покої твої! - мимрила баба Оришка. -А воно тільки: фу-фу-фу! Ой Мотузе мій, ой покої ж твої!

- А воно тільки: пф! пф! пф! - мимрив п'яний Грицай, вилупивши очі на бабу, але й не пробував тікати, бо вже не міг підвестись на ноги.

Декотрі баби, що були тверезіші, повставали з рядна й одійшли набік. Половина з їх не мали сили підвестись і сиділи кругом рядна, повитріщавши очі на пожежу.

- А воно тільки: пф! пф! та й зайнялося, - говорила баба Оришка додіда Грицая, ще й руками показувала, піднімаючи обидві руки вгору.

- Пф! пф! пф! - запхикав дід Грицай, тикаючи руками вгору.

Люде розривали гачками крокви та лати, скидали на землю. Річка була за огородом. Молодиці бігали з відрами по воду й заливали скинуті палаючі кулики. Коли це схопився невеличкий вітер. Палаюча покрівля неначе дихнула, і дим здоровим клубком покотився на самісіньке рядно. Іскри посипались на рядно, на полумиски та пляшки, на бабів. Баба Оришка підвелась і знов гепнула на землю. Дід Грицай спробував підвестись і теж гепнув. Баби сиділи, неначе перелякані вівці в палаючій кошарі.

Оникій вглядів, що баби сидять і не тікають, і догадався, що вони п'яні. Він прибіг, схопив рядно, згорнув його хапком з пляшками й полумисками, одніс далеченько й кинув через тин у садок. З одіткнутих пляшок полилася горілка й текла крізь рядно.

- Ой боже мій! яка напасть! Одже попечуться на вогні оці гультяї, - крикнув Оникій і кинувся рятувать гультяїв.

Він ухопив бабу Оришку за руки, хотів її підвести, але баба гепнула об землю, наче лантух з житом. Тоді він ухопив бабу за плечі ззаду й поволік через двір. Баба була здорова, багато більша за Оникія. В Оникія було сили, як у комара. Здавалось, ніби комашка вчепилась в здорового жука й намагалась переволокти його через двір. Невеличкий на зріст та малосилий, Оникій тяг, тяг бабу, засапався та й кинув. Баба гепнула на землю.

Збіглися люде й кинулись рятувати Грицая та бабів. Їх обсипало зверху іскрами, душило димом. Грицая та бабів побрали за руки та за ноги, повиносили за двір та й покидали під тином. Оникій таки спромігся витягти бабу Орншку за ворота. Баба трохи опам'яталась, сіла на землі, поправила очіпок, позатикала коси під хустку й тільки витріщала очі на пожежу.

- А воно тільки: пф! пф! та й загуло: гу-гу-гу! а потім знов: пф! пф! пф! - плела баба, обертаючись до діда Грицая.

- Ні, ні, ні! не так! ні, ні! - говорив п'яненький дід Грицай, тріпаючи руками, - перше: пш-пш! пш-пш! а потім вже: пфу! пф! пфу! пф!

Дід показав руками, тріпаючи ними, неначе лелека крилами, як хоче знятись з болота й летіти вгору.

- Ні, ні, ні, не так. Ти мені не кажи! Я бачила. Спершу пф! пф-ф! ніби запхикало. А потім вже: гу-гу-гу! гу-гу-гу! Ой Мотузе мій! Ой покої твої! - обізвалась баба Оришка.

- Так, так, серце моє! гу-гу-гу! гу-гу-гу! гу-гу-гу!.. Та й гуде, та й гуде. Ой боже наш милосердний! - плела одна п'яна баба й позіхнула на ввесь рот.

Дід витріщив очі на пожежу. Несподівана пожежа, іскри, дим, попіл - все це здавалось йому якимсь важким сном.

Люде гасили пожежу, а баби та діди все ще показували на мигах, як схопилось полум'я, як воно палахкотіло. Їм здавалось, що вони провадять розмову, що одне одному докладно розказує за ту пожежу.

Поки люде загасили ту пожежу, діди й баби протверезились, сидячи під тином, і почали одні за другими розходиться. Встав на ноги й дід Грицай. Оникій звів бабу Оришку, вхопивши її попід руки. Грицай почвалав додому, а Оникій мусив вести бабу Оришку попід руки до самої хати. Баба зітхала, стогнала й сопла, хотіла щось розказувать, але язик її не слухав.

- Згорів Мотуз! Ото диво! Згорів зовсім! Овва! Погано! - говорив дід Грицай,сидячи на лаві в своїй хаті.

- А воно тільки: пш! пш! а потім-пф! пф! та й загуло: гу-гу-гу! - гугукала баба Оришка, лежачи на полу.

- А де він тепер