Іван Семенович Левицький - Старі гультяї

у вуликах сухі вершечки старої вощини й перебирав її на ряднині, вибираючи свіжішу й білішу вощину, котру він думав наклеювать в улики для роїв на будущийрік.

- Оникію! - крикнув Грицай до пасічника. Оникій аж кинувся од несподіваного крику.

- Та чого там? - обізвався дід Оникій.

- Накинь лишень свиту та ходім в гості до Мотуза. І Оришка піде з нами.

- Та сьогодні ж будень! Які там гості в будень. Мотуз та Мотузиха, певно, роблять якусь роботу, а тут на тобі гостей в хату.

- Та йди-бо швидше! Ще й сперечається. Ти, Оникію, ладен з усім селом сперечаться. Чудний ти чоловік вдався. Вип'ємо по чарці, пополуднуємо, побалакаємо. Все-таки між людьми веселіше.

- Ти ж бачиш, що я діло роблю.

- Та покинь оті вощини. Перебереш і завтра. Іди-бо, йди, бо Оришка жде, та я й діло маю до Мотуза, - сказав дід Грицай.

- Оце мені напасть! - сказав Оникій і підвівся з рядна. -Замолоду був чоловік як чоловік, був господар на все село, а тепер перевівся на Іцькову сучку. П'є та гуляє та ще й мене зводить з пуття, - бубонів Оникій, неначе якийсь здоровий трав'яний коник цвірчав в пасіці.

- Та годі тобі цвірінькать! Накинь свиту та ходім швидше.

Оникій накинув свиту й почвалав слідком за Грицаєм до хати. Баба Оришка ще и досі не вбралась.

- Оришко! чи це ти й досі прибираєшся? Ну та й горе мені з тими бабами! Я б і воза помазав, і воли запріг, і за царину виїхав, доки баба прибереться та причепуриться, - сказав Грицай.

Прийшли вони до Мотуза. Мотуз молотив в клуні снопи на посів. Мотузиха з дочкою та з хлопцями вибирала а снопів пшениці колоски жита, кукіль та стоколос. Вглядівши Грицая й Оришку в воротях, Мотуз аж носом закрутив: треба було кидать роботу і вітати діда. Мотузиха й руки опустила.

- А я оце, Дмитре, до тебе по ділу! - гукнув Грицай до Мотуза через тин.

Мотуз кинув ціп. Мотузиха покинула снопи. Вони годили Грицаєві, як болячці, і мусили кидати роботу та панькаться з дідом. Мотуз запросив гостей до хати. В хаті було душно, як на печі. Сонце звернуло з півдня і шкварило немилосердно, як воно часом шкварить після першої пречистої.

- Ходім на двір та посідаймо в холодку, - сказав дід Грицай, обтираючи рукавом сорочки спітнілого лоба. - Ой, душно ж у хаті, як у пеклі!

Мотузиха винесла рядно й простелила в дворі на траві, під тином, з-за котрого позвішувалось гілля старих яблунь. Мотуз зараз послав хлопця до шинку по горілку. Мотузиха винесла полудень і поклала на рядні хліб, поставила полумисок з салом, а другий з сиром. Усі посідали на траві кругом рядна. Поки хлопець вернувся з горілкою, дід Грицай заговорив про своє діло.

- Чи не дав би ти, Дмитре, мені ще з шістдесят карбованців? Оце я так витратився на клуню та на хату, що вже не маю ні шага грошей. Дай, будь ласка, грошей!

- Ой боже наш милостивий та милосердний, - сказав Мотуз і почухав потилицю, - де ж я вам візьму стільки грошей? В мене ж насилу збереться якийсь там десяток карбованців.

- Вже ж зарятуй мене з бабою на цей випадок на який там час. Ти чоловік заможний та грошовитий, нігде правди діти. Кажу тобі, - витратився і витрусився до останньої гривні, ні шага за душею нема, хоч в домовину лягай, - дріботів дід Грицай, а сам все поглядав на ворота, чи хлопець не несе вже горілки.

- Оце, боже мій! Я б душею радий, але де ж мені достати стільки грошей? - говорив Мотуз трохи не крізь сльози.

Мотузиха скривилась і трохи не плакала.

- Позич в кого-небудь. Тебе ж люде знають і поважають. Ти ж чоловік в селі не заздрінний і не обездовірений. Тобі повірять і жиди в шинку, дадуть горілки набор, тобі позичать грошей і жиди, і люде, - говорив дід Грицай, а сам думав: «Ну та й задлявся десь лукавий хлопчище! Не несе та й не несе горілки».

- Ото. І де він подівав ті гроші? - заскрипів дід Оникій. -Якби мені така сила грошей, я б озолотив би й себе, і свою бабу, і свою приймачку. Чи то ж не диво! Було три сотні карбованців, а тепер вже й нема. Ти, Дороше, мабуть, їси червінці без солі.

- Були та загули! - обізвався дід Грицай. - Отак: сюди тиць, туди тиць, та й розтикав три сотні. Гроші круглі, то й розкочуються, як коліщата. Вже, Дмитре, змилосердься та й достань хоч з півсотні карбованців.

Мотуз похилив голову й думав, де б то достать дідові грошей, в кого б то позичити: чи в жидів, чи в мужиків-багатирів. Він знав, що Грицай прилипне до його, як шевська смола, і сплоха не одчепиться.

- Ой-ой! Які то люде на світі бувають: до церкви ніколи незагляне, хіба на Великдень, як паски святять, а до шинку вчащає сливе щодня. Ой господи наш милосердний! Які то люде бувають на світі! - говорив дід Оникій, неначе б то про себе, не дивлячись на діда Грицая.

- Вже й почав скрипіть! Скрипи, скрипи, як той віз з немазаними колесами. На душі буде легше, - промовив дід Грицай. - І хочеться чоловікові отаке варнягати.

- Еге! добре варнягать. Здається, час би вже й про смерть подумати, - обізвався дід Оникій.

- За всі голови! І пити - вмерти і не пити - вмерти. Лучче пити і вмерти, - промовила веселенька баба Оришка.

- Навчи себе та свого бабу, а не мене, старого. Мене вже вчено й перевчено, - сказав дід Грицай.

- Вчений ти, та недрюкований. Вчили тебе, та мало дрючком били, - сказав сердито дід Оникій.

- Ну, вже й розпустив свого язика, як халяву, - сказав дід Грицай, а сам все поглядав на ворота та думав: «Ну та й каторжний отой хлопець! Не несе та й не несе горілки».

Незабаром на перелазі майнув брилик. Хлопець ніс пляшку горілки.

- Ну та й забарився ж ти, синашу! Тебе б тільки по смерть добре посилать. Вкинь, Дмитре, стрючок перчиці в пляшку. Перчиця звеселить і пляшку й очі, - сказав дід Грицай.

Мотуз підвівся, щоб достати стрючок перчиці, котра висіла під стріхою, на сонці. Він ненароком кинув очима на тік. Кури вкрили пшеницю, мов чорти грішну душу. Горобці налетіли з садка й напались на