Дмитро Іванович Яворницький - Дніпрові пороги

берега Дніпра, витяглась німецька колонія Ямбург. Колонію Ямбург заснували 1793 року німці, які вийшли з міста Ямбурга, Петербурзької губерні «в числі 275 душ обоєго пола». Спершу переселенців оселили в Старому Кодаці, а потім вони перейшли на теперішнє місце.

Цікаво те, що ямбурзькі німці не лютерани, як воно звичайно, а католики.

Сурський острів, до правого берега Дніпра, 3–2 верстви завдовжки, 200 саж. завширшки, названий од річки Сури, яка вливається в Дніпро якраз проти середини острова.

Проти Сурського острова, коло лівого берега Дніпра, виступає невеликий острів Муравний, показаний на «Атласі Дніпра» та на «Плані Дніпра» XVIII в. Тут виступає Сурський поріг.

Частина 3

Сурський поріг, невідомий візантійському імператорові Костянтинові Багрянородному, стоїть на сім верстов нижче Кодацького; довжини з правого боку — 48, з лівого — 34, падіння води — 0,24 саж.; падає двома лавами — Чавунною та Бондаревою; має з правого берега канал з накидного каменю 50 саж. завдовжки; фарватер ріки вище порога — 1 саж., нижче порога — 8 футів.

Зразу нижче порога Сурського — невеликий острівок Пуцівка, потім камені Гірнецеві, Колісники, острівки Кулики і Лоханський поріг.

Лоханський поріг, відомий Костянтинові Багрянородному.

«Коли руси, — каже він, — пройдуть перший поріг, то, взявши останніх людей з берега, пливуть і доходять до другого порога, який по-роськи зветця Улворси, по-слов'янськи Островуніпрах, що визначає острів-поріг. І цей поріг схожий на перший; через це руси знову висаджують людей, човни проводять, як і раніш».

Назву порога лоцмани пояснюють так, що в ньому вода плещеться, як у лоханці, через те він і Лоханський. Лоханський поріг один із страшних, згубних порогів. Він на півверстви нижче Сурського; ширина близько 60, довжина з правого боку — 127, з лівого — 78, падіння води — 0,77 саж.; падає трьома лавами — Куликівською, Плоською та Черепашиною; має канал з накидного каменю, коло лівого берега 60 саж. довжини; фарватер води вище порога — 1 саж., нижче порога — 8 футів.

За Лоханським порогом зразу на праворуч Буздиганові скелі, а коло самого берега Дніпра так звана Стрільча скеля, на «Карті Дніпра» 1768 року Аоканська Стрелиця.

Цей невеликий, але дуже високий, скелястий острів вражає своєю оригінальною красою. Навіть німий, дивлячись на нього, може скрикнути од захоплення. В XVII віці про нього відомий французький інженер Боплан писав так:

«На протязі од першого порога й до останнього я помітив тільки два острови, яких не затоплює вода. Перший стоїть між третім та четвертим порогами і зветься Стрільчий; це цілковита скеля коло 30 футів вишини, з стрімкими краями навкруги; він має коло 500 кроків довжини й 70–80 ширини. Я не знаю, чи є на ньому вода, бо ніхто його не одвідував опріч птаства; а втім, він увесь навкруги поріс диким виноградом».

Про цей Стрільчий острів між людьми здавна йде така балачка, що на ньому закопані великі гроші, а закопали їх, кажуть, запорожці.

Запорожці вирили там глибоку яму, наклали туди золото, срібло, рушниці та й засипали все те піском. Потім того розложили на тому піску якогось хлопця та й давай його сікти; сікли, сікли, а тоді його й питають: «А знаєш ти, за віщо ми тебе січем?» — «Ні, не знаю», — каже хлопець, а сам плаче. Давай вони його вдруге сікти. Сікли, сікли, перестали й знов питають: «А що, знаєш?» — «Ой, татусеньки рідненькі, не знаю». Давай втретє. Кричало те хлоп'я, кричало, аж поки охрипло. «Годі», — кажуть. І давай питати: «Скажи, скурвий сину, за що ми тебе січем?» — «За те, щоб пам'ятав, де поклали клад». «Ну, — кажуть, — догадався; обдивися ж та йди собі з богом». Вирвався хлопець, одбіг геть далеко од острова та й давай питати шляху на Україну. Питав, питав, допитався; дійшов аж до свого батька. Це було, кажуть, зараз, як Січ зруйнували.

Через скільки там десятків років з Київської губерні гнав один дід по Дніпру пліт. Догнав до слободи Волоської та й пішов шукати грошей на Стрільчий. Отже, те місце вже було загорнуте камінням, довго він його шукав, та так і не найшов. Давай тоді той дід розказувати. А то був той самий дід, якого сікли запорожці, коли він був ще хлопцем. Дід розказав і прикмети, де закопували клад:

«На тім боці, — каже, — супроти острівка стояв дуб, на дубі була товста гілка, яка показувала на острівок, де саме сховано клада. Деякі старі люди ще й пам'ятають того дуба, а мені, признаться, не в замітку. Тепер на тому місці груша».

1888 року на верховині Стрільчої скелі знайшли й обслідували майстерню виробів неолітичного періоду кам'яного віку. Там робила досліди Катерина Миколаївна Мельник-Антонович, а після неї кілька разів на Стрільчій скелі працював Т. Р. Романченко.

«Майстерня, що на Стрільчій скелі, — каже К. М. Мельник-Антонович, — одна з найбільших у південній Росії майстерень кам'яного віку; тут зосереджувався вибір одбивних та полірованих кам'яних знарядь, кістяних та гончарних виробів. Вироби цієї майстерні відзначаються красою та чистотою обробки, великою різноманітністю в типах та орнаментовці предметів».

Перед дамбою Лоханського порога, праворуч, єсть два невеликі острівки Кулики, острів Лоханський та Скелястий; на них висічені шліхувадла для обточування кам'яного знаряддя, що його робила людина ще в кам'яному віці.

Уздовж правого берега річки Сури і до самої Стрільчої скелі простяглось село Волоське, де живуть колишні полоняники-волохи). Їх захопили запорізькі козаки в часи русько-турецької війни під Очаковом:

«Волохи запорожской партией в границах Оттоманской империи прошлого 1770 года полоненные из-под Очакова при том же местечке множественным числом поселены там, где речка Сура впадает в Днепр».

Волохи прийшли з своїм «духовным отцем и руководителем» Исаком Бицем і спочатку належали «по своим духовным нуждам» до приходу Старокодацького, а потім того збудували у себе дерев'яну церкву в 1780 році й одійшли од церкви Старого Кодаку.

Південна частина села Волоського кінчається високою кам'яною грядою. Там є дві високі гори; одна з тих гір» зветься просто Скелею, а друга — Бичковою скелею. Вулиці й хати кінця села містяться в цьому межигір'ї. На підгір'ї Бичкової скелі, на землі колишнього селянина Якова Заскоки, єсть так звана Змієва печера. Печера та з дуже вузьким входом і, щоб пролізти в її середину, треба спершу проповзти два сажні животом по вогкій землі, витягнувши вперед себе руки, а потім того вже можна стати і йти ногами.

Скільки та печера має довжини, напевне невідомо: одні кажуть — не більше як