Дмитро Іванович Донцов - Дух Росії

Одна з останніх праць Дмитра Донцова була своєрідним підсумком його багаторічної творчості. Тут зібрані ключові думки й оцінки автора про Росію як цивілізацію, про ідеологічні і культурні основи російської нації. На цю тему Донцов писав майже усе життя, розглядаючи загадки російського Сфінкса, який став реальною загрозою для багатьох народів і країн Європи і Євразії.
Видання рекомендується політологам і культурологам, історикам та націологам, студентам гуманітарних вузів, широкому колу шанувальників ідеологічної літератури.

Дмитро Донцов

Дух Росії

Прості загадки Росії

I

Тема Росії в українській національній свідомості і культурі має навіть не зовнішнє, а внутрішнє значення. Від 17 ст. російський світ увійшов в українську історію, духовно-церковне життя, а потім у соціальне і ментальне буття, з особливою силою. Сила ця полягає у тому, що один народ (російський), ведений деспотичною владою, відкрив для себе в історичному просторі іншого народу (українського) духовні і культурні джерела, які дзвеніли величчю, багатством справжньої Традиції. Ця традиція, тобто сакральні основи власної органічності, містерії етнічного розвитку слов'янства, синтез глибоких цивілізаційних нуртів, що споконвіків вирували в причорноморській Понтиді, промовляла про особливе покликання земель, які благословив на берегах Дніпра апостол Андрій, земель, що були прабатьківщиною для різних арійських народів, що животворно гамували в собі вітри зі Сходу і Заходу, історичні потоки з Півдня і Півночі.

Тоді, у 17 ст., напівтатарська Москва зрозуміла, що приєднуючи до себе Київ, вона перебирає собі якусь священну, поднадчасову місію, включається в кульмінаційні дійства всієї Східної Європи. Раптом окраїна, відстале царство серед дрімучих лісів Євразії почало перетворюватися, перехопивши ідею Києва, в духовний центр світового православ'я. Тому з таким поспіхом і фанатизмом московські монахи і попи за підказками українських мудреців із Києво-Могилянської Академії переписували історію, перебирали давню славу і переінакшували українські культурні здобутки минулого. Власне, те, що відбувалося між Московією і Руссю після Переяславської ради 1654 р., не було ані політичним союзом двох державних утворень, ані братанням двох слов'янських народів, ані злиттям двох православних традицій. Було це невпинним поглинанням одним етносом животворних основ буття іншого. Ніяке порівняння не буде таким точним для означення російсько-українських стосунків, як порівняння їх до взаємин між вампіром і його жертвою. Кров жертви не сприймається вампіром як якась здобич, ні, це просто для нього живодайний еліксир насущності. Для новоімперської Росії у 17-18 ст. українські духовні, історичні і культурні джерела були чимось таким, без чого вона не мислила своєї вимріяної величі. Адже ці джерела давали їй маєстатичну візію колишньої імперіальної Київської держави, ідею великого християнського місіонерства, розбудованої церковної культури і літератури, зрештою, вироблену літературну мову, яка згодом лягла в основу нової російської літературної мови. Тільки зайнявши ці київські позиції, Москва могла говорити зі світом, насамперед із православним світом, як справжній духовно-церковний авторитет. Відтоді, за геніальною підказкою православного малороса Інокентія Гізеля, усе, що діялося й здобувалося українськими силами й українським духом, почали називати "руським" у значенні "російським". Ця легальна інкорпорація української історії – це найбільша ідеологічна і культурна крадіжка у світі.

Це поглинання української традиції Москвою було настільки захопливе, повне і нібито самозрозуміле (як кров для вампіра), що в пізніші часи будь-який натяк на українське сепарування, на українську оригінальність, на українське культурне й історичне право на ту ж саму традицію, традицію власне українську, сприймалися завжди москвинами із широко розкритими очима, як якесь непорозуміння, кощунство, алогічність, як відхід і втрата чогось особливо зближеного, засвоєного, майже рідного. Відтак усі, не лише політично-військові, а й ідеологічні, конфлікти у площині українсько-російських стосунків сприймалися в Росії як певний "есхатологічний злочин" (адже метою історії, за московськими ідеологами, є кінцеве повне злиття всіх східних слов'ян), як відхід від чогось сакрального, від самозрозумілого і раз та назавжди утвердженого. І тому, коли доходило до збройних конфліктів між народами, Московія завжди діяла так безпощадно, так руйнівно і з такою ненавистю, яка дихала відчуттям боротьби з останнім Злом. Саме така ненависть двигтить у вічних прокляттях Мазепи, в абсолютному запереченні петлюрівщини (цілком демократичного українського визвольного руху), в найчорніших демонізаціях бандерівщини (цього найорганічнішого і найефективнішого вияву українського націоналізму).

Після "ночі бездержавності" у 18 ст. (Є.Маланюк) український культурно-національний рух початку 19 ст., що розвивався під впливом ідей європейського романтизму, в умовах Російської імперії набув повновартісних форм лоялізму. Українські культурники і публіцисти, громадські діячі й урядники почували себе вірнопідданими імперії, його Царської Величності і не думали про якісь бунти чи революції. Ті емоційні спалахи обурення і заклики до великого національного пробудження, які інколи виривалися з уст самотнього поета-пророка, Тараса Шевченка, або тонули в загальній сонливості нації, або просто були заборонені і старанно ховалися від явного світу.

Кілька поколінь української патріотичної інтелігенції протягом усього 19 ст. формувалися і діяли у свідомості та за принципами органічної повільної праці на ниві народної просвіти. Ідеологія і програма національного руху не передбачали таких постулатів, як системна критика умов національного гноблення українців в Російській імперії, як мобілізація національної наступальності, як формулювання чіткої антиномії у площині "національна свобода (визволення) – імперська неволя (асиміляція). У сфері культури національне самоусвідомлення українців відбувалося через різні форми партикуляції, регіоналізації власних традицій від загальноросійського світу. Великою мірою це йшло шляхами фольклоризації української свідомості. І в цьому теж виявилася поступка українських інтелігентів російській домінанті: висока культура, велика традиція спадщини Київської Русі, колись розвинена церковна культура України віддавалися, за теорією східнослов'янської єдності, єдиного православного простору, Росії. Відтак українським культурникам довелося плекати національну свідомість майже від нуля.

Така ситуація закономірно зродила одну велику проблему: український етнос і його культура бачилися лише як частина, фрагмент якогось потужного і колосального всеросійського світу, світу, що майже подібний до українського, сповнений таких самих цивілізаційних, духовних і естетичних основ та характеристик. Таким чином, відверта опозиція між українством і російством як умова повного українського національного визволення ніяк не формувалася.

Справа ускладнилася додатково ще й тим, що від 1860-х років почав наростати український прогресистський соціалістичний рух, інтелектуальним лідером якого став Михайло Драгоманов (1841-1895). Вихований на західних та російських ліберальних ідеях, перейнятий візіями всеєвропейської космополітичної солідарності, демократичного поступу, цей надзвичайно талановитий публіцист і вчений створив нову ідеологічну парадигму для українського руху. Центральним місцем цієї парадигми було ствердження потреби орієнтуватися на передову частину всеросійського революційного руху, на російських лібералів і соціалістів, з одночасною критикою системи російського царизму як надто консервативного, імперського і деспотичного явища. М.Драгомановим і його послідовниками була запропонована нова ідеологічна формула українства: "разом із російськими лібералами і соціалістами проти російського царизму за майбутню федерацію України в демократизованій Російській імперії".

Така формула була подвійною ілюзією та утопією. По-перше, російські ліберали, навіть найшляхетніші (за дуже рідкими винятками), в українському питанні (так само і в білоруському) залишалися непохитними імперіалістами і шовіністами, оскільки, за описаною нами вище логікою мислення, не уявляли собі українського історичного і культурного світу поза російським цивілізаційним колом, сприймали весь український проект, як